Розділ «7»

— В старі часи, — похмуро мовив Гальвард, сьорбнувши «коли», — ми пили вино. Мені більше подобається вино — не таке липке.

— А вам усі автомати отак видають усяку всячину? — спитав Ричард.

— О так, — відповів старий. — Вони, бачте, слухаються Графа. Він править метрополітеном. Тією частиною, що з потягами. Він володар Центральної, Кільцевої, Ювілейної лінії, а також ліній Вікторія і Бейкерлу — усього, крім Глибинної лінії.

— Що це за Глибинна лінія? — спитав Ричард.

Гальвард похитав головою і стиснув губи. Мисливиця постукала Ричарда по плечу пальцями.

— Пам'ятаєш, що я казала про пастухів з «Пастушого кута»?

— Казала, щоб я молився, аби ніколи з ними не зустрітися, і що про деякі речі краще не знати.

— Добре, — завважила вона. — Тож можеш додати Глибинну лінію до списку речей, про які тобі краще не знати.

Дуері повернулася до них з іншого кінця вагона. Вона усміхалася.

— Граф погодився нам допомогти, — сказала вона. — Ходімо. Він чекає на нас у бібліотеці.

Ричард майже пишався тим, що не спитав «У якій ще бібліотеці?» чи не зазначив, що бібліотек у потягах не буває. Натомість він пішов за Дуері до Графового порожнього трону, проминув його й пішов крізь сполучні двері позад нього, опинившись по тому в бібліотеці. То була велика кам'яна кімната з високою дерев'яною стелею. Усі стіни в полицях, кожна полиця заставлена предметами. Звісно, там були й книжки, але здебільшого на полицях громадилася безліч інших речей: тенісні ракетки, хокейні ключки, парасольки, були там і лопата, і ноутбук, і дерев'яна нога, кілька кружок, десятки туфель, кілька біноклів, невеличка колода, шість ляльок-рукавичок, нічний світильник, різноманітні компакт-диски, вінілові платівки (довгограї, 45-ки й 78-ки), восьмитрекові й звичайні касети в магнітофон, гральні кості, іграшкові машинки, розмаїті пари вставних щелеп, наручні годинники, ліхтарики, чотири садові гноми різних розмірів (двоє рибалили, один ходив уві сні, а останній курив сигару), купи газет, журнали, гримуари, триногі стільці, коробка сигар, пластиковий вівчур, що кивав головою, шкарпетки… кімната була крихітною імперією загубленого майна.

— Оце його справжні володіння, — пробурмотіла Мисливиця. — Втрачене. Забуте.

В кам’яній стіні були вирубані вікна. Крізь них Ричард бачив гримучу темряву й летючі вогні тунелів метро. Граф сидів на підлозі, склавши ноги, погладжуючи вовкодава по голові й чухаючи його шию. Блазень стояв поруч із втомлено-обтяженим виглядом. Граф зіпнувся на ноги, коли побачив їх. Його чоло наморщилося.

— А, онде ви. Так, я запросив вас, бо була якась причина, зараз я пригадаю…

Він сіпнув сиво-руду бороду — маленький жест для такого великого чоловіка.

— Ангел Ізлінтон, ваша світлосте, — ввічливо підказала Дуері.

— О, так. Твій батько мав безліч різних ідей. Питав, що я про них думаю. Я не дуже підтримую зміни. Тож і послав його до Ізлінтона. — Він зупинився. Блимнув одним оком. — Я тобі про це вже розповідав?

— Так, ваша світлосте. І як ми можемо потрапити до Ізлінтона?

Граф кивнув, ніби Дуері сказала щось дуже проникливе.

— Швидкою дорогою — тільки раз. А після того доведеться ходити довгою. Небезпечною.