Розділ «7»

— Він знехтував мою гостинність, — загримів Граф. — Я присягнувся, що… коли він ще раз ступить до моїх володінь, то його випатрають і висушать… як, як щось, що треба спочатку випатрати, а тоді… гм… висушити…

— Можливо, як вудженого оселедця, мілорде? — припустив блазень.

Граф знизав плечима.

— Нема різниці. Варто, схопити його.

І вони схопили. Хоч вартові вже давно втратили нагоду відзначити власне шістдесятиліття, та кожен тримав націленого на маркіза арбалета, і руки в них не тремтіли ані від віку, ані від страху. Ричард глянув на Мисливицю. Її це нібито не обходило: вона стежила за дією, наче дивилася театральну сценку, розіграну заради неї.

Дуері склала руки й стала рівно, захиливши голову назад і піднявши гостре підборіддя. Вона менше скидалася на подерте вуличне дівчисько, а більше нагадувала ту, хто звикла, що все відбувається, як вона того хоче. Опалові очі спалахнули.

— Ваша світлосте, маркіз є супутником у моїй подорожі. Наші родини товаришують вже давно…

— Так, давно, — підтримав її Граф. — Сотні років. Сотні й сотні. Я й діда твого знав. Веселий був старий. Хоч і трохи мутний, — поділився він.

— Але я вимушена сказати, що розціню акт насильства проти мого компаньйона як акт агресії проти себе самої й свого дому.

Дівчина дивилася вгору на старого. Він височів над нею баштою. На кілька секунд вони так і заклякли. Він збуджено сіпнув сиво-руду бороду, а тоді викопилив нижню губу, як мала дитина.

— Я його тут не прийматиму, — сказав він.

Маркіз витягнув золотого кишенькового годинника, якого знайшов у кабінеті Портико. Він безтурботно подивився на нього, а тоді розвернувся до Дуері й сказав, ніби за минулі хвилини нічого не сталося.

— Міледі, вочевидь, я принесу більше користі поза межами цього потяга, аніж на ньому. Крім того, мені треба дослідити й інші провулки.

— Ні, — сказала вона. — Якщо ви підете — ми всі підемо.

— Я так не думаю, — сказав маркіз. — Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся у Спідньому Лондоні. Зустрінемося на наступному ринку. А доти не утніть якоїсь дурниці.

Потяг сповільнювався коло станції.

Дуері втупилася у Графа: було в її величезних опалових очах і серцеподібному обличчі щось давніше й могутніше, ніж її юні роки давали підставу очікувати. Ричард зауважив, що коли вона говорила, всі навколо затихали.

— Ви дозволите йому піти з миром, ваша світлосте? — спитала вона.

Граф провів руками по обличчю, потер неушкоджене око і пов'язку, а тоді подивився на неї і сказав:

— Аби тільки він пішов, — він глянув на маркіза, — бо наступного разу… — і провів товстим старим пальцем по горлу, — …вуджений оселедець.