Розділ «Чотири роки по тому…»

Вульф сподівався, що, прогулявшись під дощем вулицею Пламстед, зможе змити сильний аромат свого нового лосьйону після гоління. Оббризкавшись подарунком, який йому зробили з найкращими намірами, Вульф розпилив трохи й на стіни у своїй квартирі, сподіваючись, що це зможе відігнати те, що б там не шкреблося за пластиковою нішею. Півгодини (а таке траплялося рідко) він витратив на те, щоб вибрати бездоганне вбрання та причесати волосся, знервовано готуючись до першого побачення за багато років, от тільки зрештою мав такий же вигляд, як і будь-якого іншого дня.

Дорогою до Ешлі він зайшов до магазину і купив по пляшці червоного та білого вина, упізнавши в ньому улюблене Бакстер, а потім у лавці по сусідству купив останнє — букет. Непримітні квіти мали такий приземлений вигляд, що Вульф усерйоз замислився, а чи не виклав він щойно кругленьку суму за те, що саме по собі виросло у старому відрі, звідки він і витягнув їх.

Вульф піднявся до багатоквартирного будинку і привітався з двома поліціянтами, які охороняли вхід. Вони йому не надто зраділи.

— Ми написали на вас скаргу, — з вигуком сказала йому поліціянтка.

— Ви ще пожалкуєте про це, якщо я наприкінці тижня помру, — сказав Вульф.

Він посміхнувся, а от жінка — ні. Вульф прослизнув між ними та постукав у двері Ешлі.

— Спробуй цього разу не кидати її у сльозах… друже, — сказав поліціянт, який помітно заздрив їхньому побаченню.

Вульф проігнорував коментар, однак, коли через двадцять секунд Ешлі так і не відчинила, пожалкував, що не відповів, хоча б для того, щоб заповнити ніякову тишу. Коли вона зрештою відімкнула нові засуви, встановлені на дверях задля її безпеки, то виглядала неймовірно. Вульфові здалося, що він почув, як інший чоловік голосно зітхнув позаду нього. Ешлі була вбрана в мереживну білу сукню й заколола волосся вгорі так, що воно спадало вільними локонами. Вона виглядала, наче причепурилася для походу в оперний театр, але задля тихої вечері вдома цього здавалося до смішного занадто.

— Ти спізнився, — різко промовила вона, а потім відступила назад у глибину квартири.

Вульф нерішуче пройшов за нею всередину та грюкнув дверима, закриваючи видовище жалюгідним гаргульям, які спостерігали за ними.

— Виглядаєш неперевершено, — сказав він, пожалкувавши, що не одягнув краватки.

Він передав їй вино та букет, який вона ввічливо поставила у вазу з водою, вочевидь намагаючись оживити квіти.

— Я знаю, це трохи занадто, але в мене може не бути іншої нагоди так убратися, тож я і обрала цю сукню.

Ешлі відкоркувала червоне для себе та біле для Вульфа. Вони розмовляли в кухні, поки вона час від часу помішувала їжу, й зачепили усі шаблонні теми на першому побаченні: родина, хобі, бажання, використовуючи найнезначніші зв’язки, щоб перекинути місток над прірвою між темою розмови та однією з їхніх найкумедніших та перевірених історій. Несподівано Вульф здався собі схожим на власного батька. І вперше, відколи все це почалося, вони обоє почувалися нормально, так немов перед ними не відкривалося невизначеного майбутнього, так, неначе перший спільний вечір усе ще міг перерости у дещо особливе.

Вечеря, яку приготувала Ешлі, була смачною. Вона постійно перепрошувала за «підгорілі шматочки», хоча Вульф так і не знайшов жодного. Ешлі вилила залишки з кожної пляшки у їхні келихи, коли подавала десерт, і розмова стала більш меланхолійною, однак не менш захопливою.

Ешлі застерегла Вульфа, що після приготування їжі у квартирі могло стати нестерпно спекотно. Коли він знічено закотив рукава сорочки, опіки на лівій руці радше заінтригували її, аніж відштовхнули. Вона підсунулася ближче, щоб уважніше роздивитися, і, зачарована, обережно пробіглася пальцями по вразливій, зарубцьованій шкірі.

Вульф знову відчув аромат полуниці від її волосся, а в диханні — солодкий запах вина, коли вона повернулася, щоб глянути на нього, у кількох дюймах від його обличчя, дихаючи з ним одним повітрям.

Вовча маска.

Вульф здригнувся, й Ешлі відхилилася назад. Видіння відразу ж зникло, однак було вже запізно. Він повністю зруйнував момент і бачив відмову, що відбилася на її обличчі. Він відчайдушно бажав зберегти те, що вже було найприємнішою ніччю на його пам’яті.

— Вибач, — сказав він.