Розділ «Чотири роки по тому…»

Бакстер жестом вказала на підлогу позаду великого дивана. Ореол темної засохлої крові вкривав білу плитку навколо просоченого килима.

— Господи, — промовив Едмундс.

— Гадаю, тепер ми можемо бути впевнені, що містер Еверет більше не з нами, — бездушно сказала Бакстер.

Побачивши біля своїх ніг калюжу крові, Едмундс згадав одну з архівних справ, яку переглядав уночі: калюжа крові, тіла так і не знайшли. Неможливо, щоб це був просто збіг.

— Що? — запитала його Бакстер.

Він нікому не міг розповісти про своє приватне розслідування, аж доки не переконається, що знайшов щось конкретне.

— Нічого.

Едмундс глянув на годинник. Він пообіцяв Тіа вийти з нею повечеряти, однак усе одно міг би встигнути в архів, провести там годину й повернутися вчасно, якщо піде просто зараз.

— Цей безлад якось не в’яжеться з ретельними, точними стандартами нашого вбивці, — сказав Сіммонс. — У будинках інших жертв ми не знайшли жодної краплі крові.

— Можливо, він зовсім не такий безгрішний, яким ми його вважали, — сказав Едмундс, нахилившись, щоб роздивитися плями крові збоку на дивані. — Можливо, це просто була єдина жертва, яку він убив і розчленив удома, а інші частини речових доказів і досі розкидані десь по Лондону.

Тієї миті прибула команда криміналістів, і Едмундс скористався можливістю втекти. Він вибачився перед Сіммонсом, сказавши, що йому потрібно закінчити паперову роботу в офісі, а тоді спустився й побіг до станції метро.

У Вульфа запискотів телефон. Він глянув на коротке текстове повідомлення:

«Я заслужила це раніше. Вечеря? Цьом, Л.»

— Чого шкіришся? — запитав у нього Фінлі, коли вони поверталися до Нового Скотленд-Ярда.

Вульф не звернув на нього уваги і набрав номер у повідомленні.

— Привіт, детективе Вульфе.

— Привіт, місіс Локлен.

Фінлі здивовано глянув на нього.

— Звідки в тебе цей номер?

— Пам’ятаєш Джоді, з якою ви вже зустрічалися раніше?