Дочка часу

- Та не про художника я, про парубка.

- Ага. - Уільямс схилився над портретом, нахмуривши брови і демонструючи вищу міру зосередженості. - А, власне, що ви маєте на увазі?

- Куди б ви його посадили - на місце судді або підсудного?

Уільямс деякий час роздумував, а потім голосом, що не допускає і тіні сумніву, вимовив:

- Звичайно, судді.

- Так?

- Звичайно. А що, ви проти?

- Ні. Просто забавно, що ви теж помилилися. Він підсудний.

- Дивно, - не повірив Уільямс і знову втупив очі у фотографію. - Ви знаєте, хто це?

- Знаю. Річард III.

Уільямс свиснув.

- Ось воно що. Принци в Тауері і так далі. Злий дядечко. Звичайно, якщо знати, тоді. А так, ні, ніколи не подумаєш. Горбань, значить. Як старий Халсбері, у якого якщо і був недолік, так це надмірна доброта. Він з шкіри геть пнувся, аби лише присудити поменше.

- Ви пам'ятаєте, як були убиті принци?

- Я пам'ятаю тільки, що мати носила Річарда два роки.

- Так? Звідки ви це узяли?

- З шкільного підручника, напевно.

- Що за школа у вас була така? Я нічого подібного не читав. Право, не виключено, що Біблія і Шекспір не старіють завдяки учителям. Потрібно ж так усе перевертати! Ну, а про людину на ім'я Тіррел ви чули?

- Так. Він служив на флоті і потонув в Єгипті.

- Та ні. Я про історичного Тіррела.

- Я ж вам говорю, що знаю з історії тільки дві дати: 1066 рік