Розділ IX

— Той, хто тягнутиме тебе до останньої ями, теж упріє незгірш,— резюмував він і зазирнув до підвалу, немов хотів переконатися, чи глибокий він, але там була густа темрява. Ставши навколішки, він дістав з кишені ножа, але враз ніби завагався робити задумане. Ще раз зміряв полоненого поглядом і заговорив протяжливо:

— Знаєш що? Якби ти не наплів мені стільки брехень, я б міг і відпустити тебе. Дурний я, правда? Але таке могло б статися. На моє нещастя, я не зустрічав ще жодного, хто б не тільки брехати вмів, а й діло робити. Ух, бидло!

У тій лайці звучала гіркота. Він спритно перерізав ремінця, що правив за пута, й штовхнув Лауренца у чорний отвір. Фред гепнув на дно і якусь мить лежав нерухомо, гадаючи, що в нього кісточки цілої не лишилось. Скрипнула над головою ляда, погас останній промінець світла. Він добре чув, як легіонер гримотів скринею, потягуючи її й ставлячи на ляду, як даленіли його кроки. Стало тихо. Не рухаючись, напружено вдивлявся Фред у чорний морок, його аж морозило. «Як у могилі»,— Подумав він. Поволі ним оволодівав страх, ідо прилетів з холодної пітьми. Цей страх стрибнув на нього, як хижий звір на свою беззахисну жертву. Страх паралізував його, наліг важким каменем на груди, скував його думки. Лауренц уявив собі допити і тортури, які знову чекають на нього в тому форту. Невже все повториться спочатку? Чому я не показав йому спини? Будь-що-будь треба було розговоритися з ним.

Думка про допити й тортури збудила в нього спогад про Ель Параїсо. Він перебував ніби в шоковому стані, і його мозок працював зараз в іншому напрямі. Він знову думав про гієн, стовп тортур, товариша, що, зціпивши зуби, мусив бити його. Невже усе це було марне? Невже він витерпів усе це тільки заради того, щоб знову лежати у цьому темному льоху із зв'язаними ногами, заціпенівши від переляку? Хіба для того він колінкував у Ель Параїсо, щоб тут остаточно зневіритися у втечі?

Лауренц обережно перевернувся на спину, сів і завертів плечима так, як це робив на ринзі, розминаючись перед боєм, потім поворушив, як міг, зв'язаними ногами. Гострого болю він не відчув. Коли падав, подряпав собі руки, набив ліве плече, але серйозно не ушкодив нічого. Він зітхнув полегшено, поволі визволяючись від страху, що був охопив його.

Фред дістав з кишені бляшане кружальце й продовжив перервану роботу. Тепер, коли руки у нього були вільні, це не становило великих зусиль. Всього кілька хвилин минуло, і ремінь спав з його ніг.

Розтираючи напухлі кісточки, Лауренц аж тепер відчув, що у його новій в'язниці нестерпно смердить. Пильніше придивившись, він помітив, що підвал займає меншу площу, ніж дім, і служить крамареві складом. У кутку купою лежали шкури, що смерділи гнилизною. Поблизу стояли два мішки селі, трохи далі два картонні ящики з консервними банками. Він надибав також одну порожню і дві повних бочки, від яких несло сивухою, каністри з гасом, понад десяток дерев'яних держаків, біля них граблі, лопати, кайла.

«Це ж не в'язниця, а арсенал для мене»,— майнуло у нього в голові. Тут є все потрібне. Ця думка надала йому впевненості, вона стала заслоном від почуття безсилля. Він висипав сіль із мішка й наклав у нього повно консервних бляшанок, які по черзі брав з обох ящиків — щоб не вийшло так, що він набере самої томатної пасти.

Озброївшись залізним кайлом, він виліз на мішок солі і легко дістав руками до стелі. Намацав поперечну балку й заходився виважувати дошки. Цвяхи піддавалися майже безгучно. Зверху на підлозі лежали кокосові мати, вони поглинали всякий звук. І все ж він час від часу, затамувавши подих, прислухався. Кругом було тихо.

Минула майже година, доки він виставив дві дошки. Нарешті утворився отвір, крізь який могла пролізти людина. Лауренц давно забув про сморід гнилих шкур, його одяг весь прилип до спітнілого тіла, хоч у підвалі було прохолодно, як осіннього ранку на півночі. Знову тихо зарипіло, Лауренц доклав ще трохи зусиль і опинився в темній крамниці. Прислухався. Всюди тихо.

Нога за ногу скрадався він до дверей. Намацав засув, обережно, не дихаючи, відсунув його і вислизнув надвір. За пальмовим тином відсапався, на мить заплющив очі. «Чи довго ще я витримаю?» — спитав себе, але не відповів.

Легіонер Лотар Голланд прокинувся. Йому раптом здалося, наче розбудив його якийсь підозрілий звук. Глипнув на годинника, циферблат якого світився зеленим світлом, і прикинув, до що сходу сонця лишилося понад дві години. З темряви чулося дихання пораненого крамаря.

— Щось було? — спитав він тихо, але відповіді не дістав. Тоді він відкинув із себе ковдру, встав, узяв пістолета, звів курок і сторожко рушив до дверей. Товстий килим, що встеляв підлогу, поглинав його кроки. Ніч була зоряна, ясна. Крізь жалюзі проникало достатньо світла, і Голланд міг легко розрізняти довколишні предмети. Легенько пхнув рукою двері і завмер. У суміжній кімнаті все було без змін, і він, обережно тримаючи перед себе пістолета, наче вщерть наповнений келих, переступив поріг і попрямував до приміщення, де містилася крамниця. Побачивши, що скриня стоїть там же, на ляді, Голланд хотів було уже піти назад, але сильний запах гнилизни враз насторожив його. З підозрою ступив до скрині, та раптом спіткнувся об виставлену з підлоги дошку. Він упав і помітив зяючий темний отвір. Йому стало все ясно. Притьмом кинувся у спальню й повернувся із запаленою свічкою.

— От хитрюща тварюка!— лайнувся Голланд і плюнув у чорну пащу підвалу. Він знав, що влаштовувати погоню зараз немає рації. В нічній пустелі утікачеві найлегше сховатися. Навіть гостре око бедуїна не прочитає в темряві сліду.

Розлютований легіонер сів перед апаратом й спробував зв'язатися з фортом Тімімун. Час від часу він терпляче вистукував в ефір свої позивні й щоразу натискав кнопку прийому. Але спливло півгодини, а в навушниках тільки чулися атмосферні шуми. Радіостанція форту мовчала.

До умовленого сеансу зв'язку зоставалося понад три години, але легіонер нізащо не хотів чекати стільки часу. Він думав, що втікач неодмінно піде на північ, а там він хоч-не-хоч наткнеться на дорогу, що з'єднує Марракеш з Тімімуном. Район той можна було б обстежити трьома-чотирма моторизованими патрулями, якщо їх, звичайно, вчасно вислати та розумно розставити.

— Сифілісу на вас нема,— вилаяв легіонер радистів з форту, зазнавши знову невдачі після нових спроб досягти Тімімуна. Змінивши частоту, він незагайно зв'язався з радіостанцією гарнізону в Сіді-бель-Аббесі, яка функціонувала цілодобово. Звідти до фронту пролягла телефонна лінія. Легіонер попросив передати в Тімімун, що він жадає терміново порозмовляти у невідкладній справі. Настроївши рацію на потрібну хвилю, він закурив сигарету, простяг ноги і став чекати.

Ліниво спливали хвилини.

«А чого, власне, я так стараюся, щоб його спіймали?— спитав себе Голланд і припалив від недопалка нову сигарету.— Адже цей утікач нічого мені не заподіяв». До певної міри Голланд навіть симпатизував йому, і його втеча навіть посилила це почуття. Минуло чотири роки відтоді, як він одягнув уніформу іноземного легіону. Знав, що це означає — самому вирушити в пустелю. Йому зустрічалось у житті чимало таких людців, які навіть за повну жменю діамантів не від'їдуть від джерела довше, ніж на день. Але не самою мужністю імпонував йому втікач. Найбільше вразив його Лауренц своїми судженнями про смерть. Голландові пригадались білі хрести на кладовищі легіону поблизу Сіді-бель-Аббеса, а на хрестах десятки німецьких прізвищ та всі ті троє слів: «Поліг за Францію». Він знав: це брехня. Коли б вирізьблювали на тих хрестах правду, там стояло б: «Загинув заради грошей», «Загинув через юнацьку легковажність» або «Впав жертвою хмелю». Що ж напишуть на його хресті, коли куля кабіла розтрощить йому череп чи ніж араба переріже горло? Найм'якшими словами, на його думку, були б такі: «Загинув нізащо».

У рідному гессенському містечку він працював писарем у ремісничій палаті. До свого мізерного заробітку додавав декілька марок за надписи на ювілейних грамотах та дипломах. Політику він вважав справою користолюбних балакунів. Вихідними днями шпортався біля мотоцикла, їздив із товаришем куди-небудь, де були добре пиво, милі дівчатка і танцювальна музика. Нацистів почав ненавидіти відтоді, як вони стали порушувати його власний спокій. Вступай до Німецького трудового фронту, плати пожертви на націонал-соціалістичний добробут. А тут ще староста кварталу допікає своїми докорами: «Справжній німець має у квартирі портрет фюрера, а в національні свята вивішує з вікна прапор із свастикою, фольксгеносе Голланд!» Це був лише початок. Невдовзі він уже сам неділями гасав мотоциклом, бо в його товариша, бачте, забракло часу. Товариш тепер носив кашкета, схожого на шпаківню, і їздив мотоциклом, що не коштував йому жодного пфенінга: він записався до націонал-соціалістичного мотокорпусу. А коли трохи згодом брудними махінаціями трьох євреїв-ремісників було позбавлено будь-яких засобів на життя, Лотар ніби прокинувся. Оглянувся довкола, і лють узяла його. Усе — і ратуша, і поліція, і суд, і школа, газета — було заражене духом нацизму. «Хайль Гітлер!» — чулося на кожному розі вулиці, в кожній забігайлівці, навіть у громадських убиральнях. А людей із заціпленими зубами була меншість. Він не бачив жодного сміливця, котрий повстав би. Одного разу нишком заговорили у місті, що вивезено більше десятка чоловіків і жінок. Слово «гестапо» боялися вимовити. А потім одного ранку він застукав батька, старшого поштового секретаря, коли той, ідучи на службу, нишком чіпляв на лацкан свого піджака нацистський значок. Через дві години на мотоциклі Голланд дістався до французького кордону...