Розділ V

Після короткої, але рясної зливи над центром Берліна знялася легенька пара. Виблискуючи дощовими краплинами, великий чорний лімузин під'їхав до будинку номер вісім на Принц-Альбрехтштрассе. З нього вискочив водій, здоровань у формі есесівця, оббіг машину спереду і запобігливо відчинив дверцята своєму пасажирові.

Той, не звертаючи уваги на водія, висів з авто і, дивлячись тільки поперед себе, попрямував до парадних дверей розкішної будівлі, до якої сходились невидимі нитки від густого павутиння, що обплутало всю Німеччину. При вході, мов мармурові статуї, застигли двоє вартових з гвинтівками. На їхніх чорних лакованих касках грізно біліли рунічні знаки. Як тільки прибулий порівнявся з ними, вони чітко й злагоджено взяли гвинтівки на караул. Їхні обличчя залишились бездумні й байдужі. Прибулий не помітив і вартових. Він перетнув вестибюль, спритно піднявся сходами у яскраво освітлений коридор і так само байдуже пройшов повз двох чоловіків у цивільному, що поштиво стояли з простягненими в нацистському привітанні руками. І лише після того, як білява, трохи розповніла секретарка допомогла йому скинути шкіряне пальто, його застиглі, без жодного виразу очі ожили.

— Негайно викличте до мене гауптштурмфюрера Кракмеєра!

— Він уже чекає тут, штандартенфюрере. Я одразу після вашого дзвінка...

Штандартенфюрер Мюллер, начальник державної таємної поліції, перебив її:

— Давно?

— З півгодини.

Мюллер подивився на годинник і на мить замислився.

— Дуже добре,— сказав він.— Кличте його і приготуйте нам мокко.

— Вибачте, але, наскільки мені відомо, гауптштурмфюрер п'є тільки чай із зілля. Може, для нього пляшку мінеральної?

— Мокко, та міцного, ясно?

Він попрямував до свого кабінету. На кожного, хто переступав поріг, з-за письмового стола суворо дивився більший од своєї натуральної величини фюрер.

Мюллер підійшов до умивальника, пильно оглянув себе з усіх боків у дзеркалі, змочив пальця водою і пригладив брови. Тоді відчинив сейфа заввишки в зріст людини, взяв папку і сів за стіл. Та не встиг прочитати й рядка — у двері постукали.

Увійшов Кракмеєр і зупинився біля порога.

— Гауптштурмфюрер Кракмеєр прибув! — одрапортував він, намагаючись стояти по-військовому струнко. Але це йому погано вдавалося. Худорлява, як у конторського службовця, постать з витягнутими вздовж тіла руками, заширокий костюм справляли швидше комічне враження. Мюллер зміряв Кракмеєра поглядом, у якому відбилися і співчуття, і відраза. Для начальника гестапо кримінальний радник був абсурдом. У його голові не вкладалося, як цей жалюгідний з виду чоловічок може бути наділений неабиякими кримінальними здібностями. Окрім цього, Мюллер здавна почував нехіть до підлеглих, які працювали ще під керівництвом його попередника і ставленика Герінга міністерського радника Дільса, усуненого з посади в 1934 році.

— Сідайте, гауптштурмфюрере,— холодно кинув Мюллер і показав на стілець. За письмовим столом він виглядав швидше начальником відділу солідного банку, аніж керівником найстрахітливішої установи в гітлерівській Німеччині.— Здогадуєтесь, чому я вас викликав?

Кракмеєр кивнув головою і сумно подивився на мармурову чорнильницю. Біля його безкровних губів знову з'явилася болісна гримаса. Як-не-як, а він досяг-таки більших успіхів, ніж люди із служби безпеки, що даремно полювали за Лауренцом.

— Ну, викладайте. Вам, очевидно, невтямки, що справа вашої Чорної Свічки поволі набуває для нас небажаного повороту. Прошу!

Хапаючись рукою за бік — боліла печінка,— Кракмеєр розповідав про наслідки поїздки до Мадріда. Робив це докладно. Саме коли він говорив про спробу Саласона збити їх з пантелику, блондинка принесла мокко. Йому перехопило дух, і він, мов загіпнотизований, втупив погляд у дві мініатюрні чашечки. Мюллер подав знак, і секретарка налила мокко. Гарячий напій був чорний, як смола, і сповнив кімнату приємним ароматом. Трохи відсьорбнувши, штандартенфюрер кивнув задоволено і відпустив співробітницю. Другу чашку він подав Кракмеєру.