Розділ II

Йозеф Кракмеєр належав до тих зовні непримітних людей, котрі могли б спокійнісінько вийти на вулицю в капцях: перехожі однаково не звернули б на це ніякої уваги. Безбарвне, буденне обличчя, похмурі блідо-голубі очі, великуватий костюм з магазину, несміливість у кожному русі — усе це робило його непомітною краплинкою в людському морі Берліна. Сусіди в Штегліці вважали Кракмеєра нудною, як бухгалтер, людиною, підтоптаним старим парубком, з яким і розмовляти годі, хіба що — «Доброго дня!», «Бувайте здорові!» — і край.

Щоранку рівно о сьомій годині десять хвилин Кракмеєр виходив з під'їзду, поглядав на небо і зі звичною кислою міною сприймав сонячну блакить чи важку хмарну пелену. О сьомій годині чотирнадцять хвилин у кіоску на розі він купував «Моргенпост» і раз на тиждень «Корал». О сьомій годині двадцять три хвилини займав своє улюблене місце в передостанньому вагоні електрички, що курсувала до Ангалтського вокзалу. До Темпельгофської набережної він читав собі газету, потім з педантичною акуратністю складав її, ховав і підводився, бо поїзд саме прибував на станцію Асканія-плац. Виходив і, крокуючи далі по Саардандштрассе, все ще залишався непомітним безіменним коліщатком механізму якої-небудь контори.

Але ось Кракмеєр заходив до будинку, де мав свій письмовий стіл, та ба — навіть власний кабінет. Про щось таке ні сусіди, ні кіоскер і подумати не могли, а коли б дізналися, то істотно змінили б своє ставлення до нього. Після цього ніколи не довелося б Кракмеєру на сходах при зустрічі першим знімати капелюха. Домовласник уже не зневажав би його, а настирливо набивався б у друзі. Продавця газет од страху не раз кинуло б у холодний піт — адже він частенько переповідав Кракмеєру анекдоти про Герінга. Будинок, у якому ця непримітна на перший погляд людина мала свій кабінет, стояв на Принц-Альбрехтштрассе. Сюди раніше часто приходили студенти-мистецтвознавці послухати лекції відомих професорів, подискутувати в коридорах з питань естетики. Нині ж цей будинок мав інше призначення. Страхітливий череп зайняв місце Аполлона. Біля розкішного порталу висіла незграбна металічна дошка, що здавалася чужою на тлі тесаних кам'яних плит. На дошці був напис: «Гестапо. Головне управління».

Цей травневий ранок для кримінального радника Кракмеєра розпочався звично. Повісивши пальто, він якусь мить поправляв перед дзеркалом сіру краватку, потім зняв із клітки, що стояла на підвіконні, чохла, підсипав зерна своєму папузі Вальдемару і долив води. Потому одімкнув шухляду письмового стола, дістав пенал, календар, канцелярські скріпки, набір авторучок, поклав кожну річ на своє місце, прискіпливо оглянув усе на зеленому письмовому приладді, трішечки відсунув гумку, потім підійшов до сейфа, зірвав пломбу, одімкнув масивні двері, взяв товсту папку й повернувся до столу.

Біля години в кабінеті було чути тільки шелестіння густо списаних сторінок протоколів і — час від часу — несміливе попискування папуги.

Кракмеєр закрив папку, на котрій зверху було виведено: «Чорна Свічка», і скривився, наче його раптом запекла згага. У задумі встав, підійшов до клітки, просунув поміж тоненькими дротяними прутиками пальця і, прицмокуючи, поманив до себе пташку. Невеличкий блакитний папуга, наблизившись, почав вистукувати своїм гострим дзьобиком об ніготь. Кракмеєр не відганяв його. Радником, здається, заволоділи якісь нові думки. З обличчя поступово сходили темні тіні задуми, а коли він обережно витягав із клітки пальця, то на безкровних тонких губах кримінального радника навіть майнула тінь посмішки.

— Досить, Вальдемаре!

Він повернувся до стола, зняв телефонну трубку.

— У-І! — обізвався на другому кінці різкий голос.

— Це Кракмеєр. Що з ним?

— Невдача, пане кримінальний раднику. Він лежить у лазареті. Щось із нирками. Напевне, помре. Лікар так каже. Ми зробили все, що...

— Бовдури!— Кракмеєр кинув, а потім знову узяв трубку, набрав номер.

— Доброго ранку, Крапе. Я чекаю вас з результатами.

Через кілька хвилин до кабінету зайшов молодий, спортивної статури чоловік. Кракмеєр показав на стілець.

— Коли сам усього не зробиш...— поскаржився кримінальний радник, скрушно розглядаючи свого співробітника.— Ці бовдури з У-І убили пташку до того, як вона проспівала. Де логіка?.. Ну, а що у вас?

Унтерштурмфюрер Фелікс Крап стримав посмішку.

Понад рік він працює асистентом у Кракмеєра і добре вивчив його химерну вдачу. Вже за два тижні спільної праці він зрозумів, чому Кракмеєра ще 1 листопада 1934 року перевели із відділення ІФ прусської політичної поліції в гестапо. Крап невдовзі збагнув, що під маскою скиглія-обивателя криється запеклий людолов, який із сатанинським терпінням і математичною точністю вистежує кожну жертву. Начальство вважало Кракмеєра спеціалістом в особливо складних розшуках і рідко залучало до масових акцій.

Натрапивши на слід жертви, кримінальний радник впадав у меланхолію. Цей душевний стан прогресував у міру того, як розшуки наближалися до мети. А перед самим арештом на Кракмеєра нападала просто-таки гнітюча депресія. Отож, заставши Кракмеєра у більш-менш бадьорому настрої, Крап дійшов висновку, що справа Чорної Свічки завдає начальникові неабиякого клопоту. Очевидно, це було одне з найскладніших завдань, яке коли-небудь доручалось кримінальному радникові.

Влітку 1938 року лейпцігське управління гестапо натрапило на слід однієї групи Опору, що нелегально випускала антифашистські листівки. Прокотилася хвиля арештів. Гестапівці випадково схопили людину, ще невідому таємній поліції. У неї було знайдено докладні, з усіма технічними подробицями, описи катастроф двох літаків однієї ескадрильї.