Розділ IV

В чорних лискучих кахлях, що створювали враження, ніби стіни ванної аж до пофарбованої в темний колір стелі обтягнені шовком, мерехтіли зеленаві відблиски. Запах лаванди витав над Йозефом Кракмеєром, що лежав у купелі, також облицьованій чорними кахлями, і сповна втішався розкішшю цієї екстравагантно обставленої кімнати у Саласоновій віллі. Він перевертався з боку на бік, збризкував ароматною водою свої кістляві груди, аж раптом зніяковів, помітивши у блискучому дзеркалі кахлів свою задоволену, усміхнену фізіономію.

Кракмеєр випростався, потім сів, прибравши серйозного вигляду, і тверезим холодним поглядом окинув усе довкола себе. Ніби вперше дивився він на довколишні предмети, закопиливши губу.

Бридливо глянув ще раз на своє відображення у кахлях. Типове південне зманіження, мало не розбещеність. Нізащо не допустить він, щоб і Крап полоскав тут своє гузно. У цього Саласона нічого військового!

Кракмеєр відкрив кран, потім узяв ручний душ і облив тіло сильним струменем крижаної води. Його пройняв дрож, але в цю хвилину він відчув, що знову почав жити за залізними принципами німецького чиновника. Це скидалося на самопокарання, нещадне, немилосердне. З купелі він вийшов переможцем.

Він одягався, коли у двері постукали. За порогом ванної постав Крап. У його голосі відчувалося хвилювання.

— Гауптштурмфюрере... Полковник Саласон хоче негайно поговорити з вами. Він просить спуститися до нього в кабінет.

Насуплений Кракмеєр натягнув підтяжки, поправив перед дзеркалом, що займало всі двері ванної, краватку й зачіску. Він не любив, коли його підганяли інші. Транспортний літак прибуде лише опівночі, сказав йому Саласон. А зараз ще й десяти немає.

— Не здогадуєтесь, Крапе, що могло статися?

— Ні. Якесь важливе повідомлення. Його заступник також тут. Обидва помітно знервовані. Мабуть, щось неприємне.

— Ну йдіть же! Я зараз прийду,— роздратовано мовив Кракмеєр. Він не хотів, щоб Крап довше витріщався на чорні кахлі. «Будь прокляте все, що розбещує людину»,— думав він, виходячи з розкішної ванни.

В облицьованому деревом кабінеті полковника яскраво горіла дванадцятилампова люстра. Було видно як удень. Начальник відділу сидів за столом, біля нього стояли його заступник і Крап. Коли Кракмеєр увійшов, усі троє одірвали погляди від розстеленої на столі карти. Глянувши на їхні обличчя, кримінальний радник відразу здогадався, що опівночі вони не поїдуть в аеропорт.

— Він вистрибнув,— сказав Саласон, намагаючись не виказати свого зніяковіння.— Та це йому погано вдалося. З висоти трьох тисяч метрів... З парашутом екіпажу... При цьому загинула наша надійна людина.

— Де? — спитав Кракмеєр і підступив до карти. Він виглядав абсолютно спокійним, і така поведінка спантеличила присутніх. Саласон кинув на Крапа запитливий погляд, але той не помітив цього. Він сам якось непевно стежив за своїм начальником.

— Ну? — Кракмеєр ледь зіперся долонями на стіл і підвів від карти очі.— Гадаю, місце вам відоме? Хіба ні? — його голос звучав інтригуюче приязно.

— Авжеж... Ось тут! — Саласон тицьнув пальцем у маленький намальований хрестик. До нього поволі верталась упевненість. Він-бо чекав, що гестапівець накинеться на нього з докорами — безперечно, справедливими. Спокійний вигляд Кракмеєра розрядив напружену ситуацію. Полковник став, на диво, балакучим.

— Доречно сказати, той тип стрибнув прямо в свою могилу. Погляньте, шановний колего, від місця приземлення до найближчої криниці сто п'ятдесят кілометрів. Треба мати нюх пустельної лисиці, щоб рушити прямо туди. Та однаково нічого не вийде. Три дні без їжі, без води та ще в такій духовці — ніхто не витримає. У тих краях здибати живу душу все одно, що у нас вагітну черницю.

Це порівняння розвеселило його самого. Крап і заступник посміхнулися. Тільки Кракмеєр, як і раніше, незворушно дивився на карту.

— Ви хоч раз були там? — спитав він діловим тоном.

— Я? Ах так, ви маєте на увазі... Ось мій заступник жив рік у Ріо-де-Оро. Він підтвердить мої слова.