Розділ XI

Жителі оазису Ель Хубса ледве животіли. Не були вони ні скотарями, ні землеробами. Щоб держати багато худоби або обробляти лани, бракувало води. Під дахами пальмових хижок правили аллах та бідність. А тому-то люди тут між собою не сварилися, були невибагливі, терплячі, кожен брав те, що посилав йому день. На добро і зло у них були свої власні погляди. То й не дивно, що інколи мандрівник покидав Ель Хубсу з легшим багажем. На гаманця чи пару черевиків, одежину чи баночку чаю хутко знаходилися спритні руки. Виняток складали три речі. Це свідчило про те, що жителі оазису не мають нічого спільного з ватагами розбійників, які вершили неподобства повсюди між Чорним морем і атлантичним побережжям. Як чужовірцю заборонялося дивитися на чорний камінь святої Кааби в Мецці, так мешканцю Ель Хубси заборонялося красти зброю, воду й верблюда. Відняти в мандрівника ці три речі означало послати його на вірну смерть. Мешканці Ель Хубси не були вбивцями.

Лауренц спершу очам своїм не повірив, побачивши свого мегарі там, де й залишив. Тільки на пальмовому пагінні вже не зосталось і листочка. Втікач напоїв тварину, наповнив бурдюк. Ніхто не стрівся йому. Навіть пси не загавкали услід нічному вершникові, вони міцно спали.

Коли почало світати, оазис уже був далеко позаду. Все рідше оглядався Лауренц. Його не переслідували. Він поспав кілька годин, схилившись на широке сідло. Рівномірна хода мегарі вколисувала його. Спека й спрага розбудили його, аж коли сонце стояло майже в зеніті. Він ковтнув трохи несмачної води й озирнувся довкола.

За пасмами дюн тяглася на північ широка долина. Деінде тут росли купинки трави, тамарискові кущі. Піщаний грунт був твердий і не лишав слідів верблюдячих копит.

Раптом йому на думку спала рація. Чом же не розбив хоч батарей? Ет, дурень! Але ж легіонер міг би прокинутися, коли б він шпортався біля неї. Ні, ризикувати було дуже небезпечно. Лотар Голланд, звичайно, вже помітив втечу свого полоненого. Немає сумніву, що французи організують пошук, і розміри цієї операції залежатимуть від того, що вони йому інкримінуватимуть. Ради якогось там співучасника зграї контрабандистів не слатимуть у погоню війська. А іспанці обдурили їх, і для французів він тепер не є небезпечним злочинцем, що втікає з табору. Отже, одна загадка постала перед ним, якої ваги нададуть вони людині, яку шукає гестапо. Лауренц ні секунди не сумнівався в тому, що загадковий Диявол, згаданий бороданем, не хто інший, як вишколений агент з берлінської Принц-Альбрехтштрассе. Безперечно, у французькій поліції немає підстав надто ревно допомагати гестапо.

Коли верблюд несподівано став і тицьнув мордою в купинку трави, Лауренц вирішив, що час обом відпочити. Відкрив консервну бляшанку: вихлюпнулася якась жовта каша. Понюхав, покуштував і скривився розчаровано — абрикосове варення. Пощастило з другою бляшанкою. У ній була яловичина, і дуже смачна. Він виїв її і ощадливо запив водою. Перевів сонний погляд на мегарі, який не переставав скубти сухі стебла. Тільки час від часу тварина підводила голову і великими оксамитово-чорними очима позирала на вершника, немовби питалася у нього дозволу ступити кілька кроків до дальшої купинки.

Сонце хилилося до заходу, коли Лауренц помітив присипані піском автомобільні сліди. Вони тяглися прямо, як струна, із заходу на схід. Проїхав ще метрів сто на північ і побачив безліч таких слідів. Він збагнув, що дістався до дороги.

Трохи подумавши, він повернув на схід. Орієнтуватися йому тепер було не важко. Дорогу густо мережили автомобільні сліди, що місцями розходилися, обгинаючи м'які піщані насипи. Десь через півгодини йому зустрівся перший дорожній знак — бочка з-під бензину. Наповнена піском, вона непохитно, мов скеля, стояла на обочині. Біля неї лежало дрібніше каміння; так розмістити їх могли тільки людські руки.

Кам'яний напис!

Лауренц стримав верблюда і зіскочив із сідла. Заходився обережно розгрібати пісок і невдовзі вже міг розпізнати викладений із каменю прямокутник, а в ньому число, тризначне, здається, та прочитати можна було тільки цифри «5» і «4». Очевидно, це старий дороговказ. Розглядаючи його, він відчув, як весь сповнюється задоволенням і полегкістю. Таке відчуття могло прийти тільки до людини, що звідала гнітючу самотність пустелі.

До заходу сонця Лауренц проминув ще три таких самих дорожні знаки — бочки з викладеними на піску кам'яними написами. Мегарі вже ледве дибав, а втікач не переставав підганяти його. Десь над дорогою мала бути криниця, і він не полишав надії дістатися туди завидна.

Вже коли на північному сході денна блакить неба все більше бралася чорнотою, далеко попереду на вигорілій піщаній рівнині з'явилися дві темні крапки. Вони не рухались, і Лауренц подумав, що там навіщось залишено дві бочки, можливо, для позначення криниці, щоб подорожній міг здалеку помітити її. Та коли став наближатися, то зрозумів, що помилився. Це було щось значно більше, ніж бочки. Два автомобілі? Він недовірливо примружив очі. Пустеля, бувало, не раз знущалася з нього своїми міражами.

Крапки не рухалися, а все збільшувалися, набирали виразніших обрисів.

Ні, він не помилився. Це були два автомобілі! А біля них стояли розіпнуті три світлі намети! Він міг уже добре розрізнити людей у білому одязі. Вони заклопотано сновигали від наметів до автомобілів та назад і, здається, не помічали його. Друзі це? Вороги? Адже на нього полюють, і один необачний крок може коштувати йому життя. Але він не хотів так просто позбавити себе несподіваної нагоди зустрітися з людьми. Може, вони зовсім не страшні й дозволять йому пристати до гурту. Одинокому мандрівникові куди легше наразитися на небезпеку, ніж групі, де один може покластися на одного.

Мегарі, певне, вже зачув воду, бо звертав з дороги неохоче. «Неодмінно треба напоїти його»,— подумав Лауренц. Він, трохи зачекавши, об'їхав чужий табір, а коли зовсім посутеніло, став наближатися до наметів. У таборі засвітили вогні. Це було йому на руку. Він міг непомітніше підкрастися до людей.

Ніч розпростерлася над пустелею якось раптово. Лауренц зупинив мегарі на віддалі двохсот метрів від наметів. Він виразно розрізняв п'ять постатей. Троє у довгому, аж до п'ят, білому одязі жителів пустелі, двоє інших у костюмах кольору хакі й без головних уборів. Усі сиділи біля багаття, яке потріскувало під чорним казаном. У незапнутих отворах двох наметів горіли гасові ліхтарі. Наскільки він міг роздивитися, люди були беззбройні, трималися спокійно, впевнено. Будь-кому неважко було б зараз, під покровом ночі, підкрастися до наметів й підслухати розмову біля багаття.

Лауренц зняв з плеча карабіна, потяг до себе поводи, змушуючи мегарі лягти, але тварина опиралася. Вершник у думці лайнувся і сильніше потяг за ремінні віжки. Дугою вигнувши шию, тварина неохоче зігнула ноги. І враз це сталося. Лауренц добре почув, як верблюд глибоко і хрипко всапнув повітря. Він здогадався, що це означає, але зарадити нічим не міг.

Нічну тишу сколихнув пронизливий крик його мегарі.

«Безглуздіше не могло й бути»,— розлючено подумав Лауренц. Він бачив, як посхоплювалися люди біля багаття, як один з них, що був у костюмі, метнувся до освітленого намету.