Розділ IX

— Ну, земляче, посвисти що-небудь!

— Посвистати?

— Еге Що хоч: «Маленького Гансхена» або «Інтернаціонал»... Ну-бо!

«Паскуда»,— вилаявся в душі Лауренц. Але склав дудочкою губи і засвистів народну німецьку пісеньку. У нього виходило не дуже майстерно, зате гучно, навіть гучніше, ніж треба. Зі злості. Добре, що він хоч встиг розігнутися й накрити підошвою бляшане кружальце. Тепер він чекав кращої нагоди, бо не можна свистати і одночасно робити тяжку фізичну роботу: звільнитися від пут — це не іграшки.

Легіонер знову зник з порога, залишивши двері цього разу ще більше відчиненими. Фред якраз потрапив у світляне пасмо, одначе спритно нахилився, підняв бляшане кружальце й заховав у кишеню.

Трохи пізніше легіонер вивів з будинку старого араба й повернувся. Лауренц аж захекався, висвистуючи повільну мелодію, потім почав простішу пісеньку про білого голуба. Він намагався не дивитись на стіл, щоб не привернути уваги легіонера до консервної бляшанки без покришки, проте ці побоювання виявилися зайвими.

— До солов'я тобі ще далеко, щиро кажучи. Ну, а тепер заткни пельку,— мовив легіонер, ставлячи біля рації свічку. Він ще раз глянув на годинника, потім одягнув навушники й увімкнув апарат. За кілька хвилин він вийшов на зв'язок. Легіонер усе слухав і записував. Ураз плюнув крізь зуби. Повідомлення спантеличило його. Потім він сам радирував і знову слухав, потім знову радирував і нарешті натиснув кнопку вимикача. Зелене крихітне вічко на апараті погасло. Він устав, підніс списаний аркуш до світла і ще раз прочитав. Закусивши губу, він затряс головою і з хижим поглядом підступив до свого бранця.

— Слід би тобі пику почистити, брехло! — буркнув легіонер і помахав аркушем йому перед носом.— Відгадай, що тут написано?

— Може, прогноз погоди.

— Собако, ти ніколи не був у Ель Параїсо.

Лауренц щиро здивувався.

— То звідки ж я взявся?

— Саме це я й хочу знати. Ну?

Лауренц мовчав. Певне, крамар розповів їм про нього. Та й з Ель Параїсо зв'язатися по радіо теж дрібниця. Навіщо ж тоді брешуть іспанці? Невже вони такі упевнені в своїх силах, що не потребують допомоги від французів?

— Не мороч собі голови. Просто кажи правду,— порадив легіонер і єхидно всміхнувся.— Нас не обкрутиш круг пальця. Не сьогодні, так завтра тобі однаково розв'яжуть язика.

— Чому завтра?

— Бо завтра ти разом зі мною трохи прогуляєшся. До форту Тімімун, якщо ця назва тобі щось каже. Там є кілька фахівців для таких справ.

— То полиш цю роботу для них,— сказав Лауренц і, піднявши угору зв'язані руки, додав: — До ранку вони мені відгниють.

Легіонер помацав пасок. Наморщивши лоба, він мить стояв замислений, потім узяв свічку і пішов у суміжну кімнату, що правила за магазин. По хвилі щось там загуркотіло, тріснуло. Невдовзі легіонер повернувся, схопив полоненого обома руками за куртку й поволік його, мов лантух, за поріг.

Свічка стояла на дерев'яному ящику. Язичок полум'я видовжився, звивався змійкою, курів. Темні тіні рухалися по вибілених вапном стінах. Посеред кімнати зяяла яма. «Льох»,— відразу здогадався Лауренц. Легіонер поклав зв'язаного на краю отвору, спустив йому ноги у чорну яму, а сам, засапавшись, випростався і втер рукавом мокре обличчя.