Розділ IX

Лауренц прикладом рушниці ударив по боках тварини. Гаряча піщана заметіль ще не зовсім уляглася, і якщо мегарі не послухається, його спроба втекти провалиться, ще по-справжньому не почавшись. Лауренц намацав поводи, схопив їх і сильно потягнув до себе. Ще раз ударив тварину прикладом. Но, Агато!

Ніколи він не зможе розгадати того, чому в ту мить йому спливло на язик це старовинне жіноче ім'я, одначе сталося диво.

Мегарі хвицьнув задом, мало не викинув вершника із сідла і побіг чвалом проти вітру, що віяв із півночі. Лауренцові не було потреби підганяти його, проте він відразу помітив, що тварина не реагує, коли він смикає за поводи. Вона бігла проти вітру, що помалу повертав на захід.

Піщана пелена розсіювалася. Небо яснішало.

Швидше, Агато, швидше!

Лауренц чхав, плювався, його очі сльозилися, а серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Караван вже залишився за жовтим хребтом.

А мегарі неухильно біг своєю дорогою, начебто знаючи, куди жадає вершник. Його широкі копита місили пісок, як жовту кашу, але це не стримувало тварини. Вона теж квапилася до Ель Хубси, уперто долаючи кожен піщаний підйом.

Повертаючись в оазис, Лауренц пам'ятав, що наражає себе на зустріч з легіонерами. Але ж попереду у нього тривала подорож. Окрім води, зброї і тварини, йому потрібні ще харчі. Добути їх він міг лише в оазисі.

Позаду втікача в жовтій далині показалися три темні крапки. Фред запримітив їх відразу. Значить, у каравані вдарили на сполох. Вони шукали його, і ось тепер, безумовно, він був у них на виду. Невже організували погоню? Він зарядив карабіна. Три постаті враз зникли з його очей, але радість була короткою. Не промайнуло й хвилини — і перед його зором постало двоє вершників. Вони переслідували втікача.

«Якщо й вони скористалися мегарі, що були без їздців, то шанси в усіх тепер рівні»,— міркував Лауренц.

Віддаль між утікачем і переслідувачами, що спочатку була чимала, почала помітно зменшуватись. Через дві години Лауренц вже добре бачив, як вершники змахують батогами, кваплячи тварин. Його ж мегарі, відчув він, уповільнив біг.

За кілька хвилин Лауренц почув, як позаду щось твердо клацнуло. Постріл! Та свисту кулі він не почув. Переслідувачі стріляли й далі, не збавляючи швидкості, і, зрозуміло, не могли влучити. Одначе віддаль все зменшувалась.

З'їхавши з найближчої дюни, Лауренц зупинив мегарі. Тварина слухняно лягла, він міцно зав'язав поводи за луку сідла, сам миттю кинувся вгору піщаним схилом. Останні метри він подолав поповзком, заліг за гострою вершиною дюни і сторожко визирнув. Обидва переслідувачі враз з'явилися на горбі. «Мішень, наче у тирі»,— подумав Лауренц, міцно притис рушничний приклад собі до плеча, навів мушку на ціль і повільно спустив курок.

Гримнув постріл.

Поцілив!

Лауренц бачив, як спіткнувся перший мегарі й упав сторчма разом із вершником, зникнувши з очей. Другий переслідувач круто завернув назад.

«Двом на одному мегарі не наздогнати мене»,— подумав Лауренц, сідаючи у сідло. Їдучи далі, він час од часу оглядався.

Збігла ще година. Позаду ніхто не з'являвся. Піщане море наче проковтнуло переслідувачів. Лауренц був певен, що нарешті відв'язався від бороданевих людей. Та якби він зіскочив з мегарі зразу ж за схилом дюни і вернувся на кілька кроків, то розгадав би хитрість туарега, що, залишивши товариша, потай переслідував його назирці.

Араб з каравану бороданя тримався південніше на один кілометр. Хребет дюни він квапливо перетинав лише тоді, коли втікач спускався в улоговину.

Сполохані пелехаті кози щодуху дременули у пальмові кущі, віддалік зупинилися і сторожко водили очима за вершником.