Розділ IX

— Ні. В тому народі, що ти називаєш бидлом, я знаю багатьох людей, які щось робили і роблять проти Гітлера і його кодла.

— Антифашисти? — Легіонер скорчив гримасу, яка мала виразити зневагу.— Тебе одного з тієї породи зустрів я. Інші конають у концтаборах. Ідеалісти!

— Вони хоч знають, за що вмирають. А ти знатимеш?

— Високі слова. Тисяча франків — це тисяча франків, а народ був і є бидлом. Коли б тут було дзеркало, ти б міг подивитись у нього й запитати самого себе: «Чи далеко я зайшов із своїми благородними цілями?» Побачив би не дуже привабливу картину.

— Якщо ми обидва у дзеркалі... тоді звичайно... Одначе кількома рухами ти можеш усе змінити.

— Що я, пришелепкуватий? Ота історія з твоєю втечею з іспанської тюрми, що розповів мені отой,— він головою кивнув на двері крамаревої спальні,— щось занадто скидається на «Тисячу і одну ніч». Ну, нехай це й не брехня, але все інше — не конче правда.

— А що ж?

— Мені здається інколи, що тільки останній пройдисвіт може вирватися з концентраційного табору. Виплюнь недокурок сюди!

— Я б перехилив одну,— промовив Лауренц і подивився на коньяк, яким легіонер промивав крамареві рану. Коньяку ще лишилось півпляшки.

— Часом ти й путнє можеш сказати,— буркнув легіонер. Тоді розшукав дві чарки й наповнив їх. Потім почухав собі підборіддя і, замислено оглянувши полоненого, промовив: — Не люблю я за один день аж двох посилати в лоно аллаха. Тож не роби дурниць, хлопчику!— Легіонер звільнив йому з-за спини руки і зв'язав їх спереду. Тепер полонений міг сам піднести чарку до рота.

Вони випили коньяк, і легіонер, смакуючи, поплямкав губами.

— Що ж далі? — спитав Лауренц.

— Чекати і пити коньяк,— відповів легіонер.

— Алкоголь збуджує у мене апетит. А у тебе?

— О, так, на дівчаток,— сказав легіонер, але встав і подався до комори. Невдовзі він повернувся з пачкою сухарів і бляшанкою консервів. Складаним ножиком відкрив бляшанку.

Коли їли, Лауренц помітив, що його охоронець час від часу поглядає на годинника. Очевидно, він на щось чекав. Коли почало сутеніти, легіонер запалив товсту лойову свічку. Гасову лампу було розбито. Трохи пізніше постукали у двері. Легіонер впустив якогось старигана, назвавши його Абу Гасаном. Узявши зі столу свічку, він пішов у спальню, де лежав крамар. Легіонер, ідучи слідом за старим арабом, знову глянув на годинника.

Лауренц замислився. На кого чекав легіонер? Ясна річ, що не на старого. Він прислухався.

Поранений крамар марив. Абу Гасан, що був, очевидно, знахарем, наклав нову пов'язку. Крізь вузьку дверну щілину в кімнату цідилося тьмяне миготливе світло. До Лауренца долинули приглушені голоси легіонера й старого. Розмовляли вони по-французькому.

Лауренц нахилився додолу й намацав твердий вузол, що стягував йому ноги. Зв'язаними руками доведеться довгенько поморочитися, подумав він, а тоді йому в очі впали консервні бляшанки, що стояли на столі. Обережно, щоб не перекинути чарки, повів він зв'язаними руками до однієї з бляшанок, схопив її і заходився відламувати гостре кружальце. Не марнував ні секунди. Від напруження чоло зросилося потом. Він відчув, що шкіряний пасок слабіше тисне його руки.

Враз миготливе світло свічки освітило кімнату, на підлогу впала тінь легіонера.