Розділ II

— Бери! — наказав Менуда.— Двадцять ударів — і якомога щільніше один біля одного. Та ти сам добре знаєш як.

В'язень не ворухнувся, і Менуда спохмурнів. Сумнів, розгубленість на якусь мить відбилися на його обличчі. Та враз він прояснів.

— Розумію. Не хочеш задарма. Що ж, гаразд. Поки ця свинюка лікуватиметься, ти щодня зжиратимеш його пайку. Ну, починай!

В'язень поволі, нерішуче підводив голову. «От і кінець. Думайте вдома що завгодно, якщо тільки вам доведеться дізнатися про це. Мабуть, невдаха я, більше не витерплю. Скажете: задля високої місії, в ім'я щастя людей можна вчинити й підлість. Гарні слова. Можливо, так думає і товариш на стовпі. Але так воно чи ні, а інакше я не можу».

Усе скоїлося за мить. Менуда спіймав налитий ненавистю погляд шістсот другого, та було вже пізно. В'язень вирвав у нього з рук гнучкого кийка і вдарив по його обличчю. Потім ще раз і ще, але сам звалився під ударами двох наглядачів, які підбігли рятувати Менуду.

Ряди збурених невільників захвилювались. Прогриміли постріли, залунали крики, зойки. Бунт, що раптово спалахнув серед в'язнів, захлинувся.

Менуда провів рукою по посмугованому обличчю. Відчув щось тепле, липке, побачив кров. Це вивело його з заціпеніння. Дістав із шкіряної кобури, причепленої до пояса, важкого армійського револьвера й наставив на непритомного, що лежав біля ніг двох наглядачів. Прицілившись, він очікував, коли в'язень розплющить очі. Менуда вирішив застрелити шістсот другого, але спершу хотів побачити страх на обличчі своєї жертви.

Підійшов черговий офіцер. За кілька кроків від коменданта зупинився, виструнчився і чекав пострілу.

Менуда втомився тримати револьвера.

— Де лікар? — спитав він, не зводячи погляду з арештанта.

— Коло поранених, сеньйоре коменданте,— бадьоро відповів лейтенант.— Смію зауважити, що в'язнів доречно було б...

— До камер! — урвав його на півслові Менуда.— Два дні — рис із перцем і без води. Лікаря негайно до мене! — Він опустив руку з револьвером.

Лейтенант віддав честь і крутнувся на підборі. Відразу тишу розітнули крики, лайка. Наглядачі погнали в'язнів у задушливі камери.

— Один убитий, в одного серйозне поранення в живіт, у двох інших легкі,— відрапортував лікар комендантові через кілька хвилин. Він окинув поглядом шістсот другого, що досі лежав нерухомо, й скептично подивився на Менуду.— Чому не стріляєте? Чи хочете потішити його своєю капітуляцією, коли він отямиться? Стріляйте ж!

— Не меліть дурниць. Ви повинні поставити його на ноги — і то якнайшвидше,— визвірився на нього спохмурнілий Менуда. Було помітно, що лікареві слова посіяли у ньому непевність.

«Капітуляція? До певної міри лазаретний пацюк має рацію,— майнуло йому в голові.— Куля замість гієнячих пащ. Непогана заміна була б для хлопця».

Менуда рвучко засунув револьвера до шкіряної кобури й відіпхнув лікаря, що нахилився над непритомним.

— Роздягти й до кільця! — наказав він двом наглядачам.— І принесіть кілограм солі!

Коли із шістсот другого стягували лахміття, він підняв повіки. Двоє солдатів міцно в'язали йому руки до ніг; ремінці в'їдалися в тіло, і біль повернув його до повної притомності. Він побачив відв'язаного, зовсім роздягненого німця. Той стояв біля стовпа. Менуда тицьнув йому в руки кийка. В'язень незворушно спостерігав, як номера шістсот другого прив'язували до кільця. На якусь мить їхні погляди зустрілись.

«Він не хоче мене бити,— подумав шістсот другий.— Тоді вони нас обох уколошкають. Але ж і одного більш ніж досить, мій друже».