Розділ II

Що це — шпіонаж? Справа для людей адмірала Канаріса?

Начальник лейпцігського управління гестапо, знаючи про суперечки, що точилися у верхах за сфери діяльності, не хотів припуститися помилки й передав справу головному управлінню державної таємної поліції в Берліні. Вагався й начальник гестапо штандартенфюрер СС Мюллер. Лише порозумівшись із шефом СД групенфюрером СС Гейдріхом, а також переговоривши з Герінгом — головнокомандувачем військово-повітряних сил,— він прийняв рішення. Справу доручили Кракмеєру, одночасно присвоївши йому звання гауптштурмфюрера СС.

Не гаючи часу, кримінальний радник наказав негайна привести до нього заарештованого, який і досі не назваз ні свого імені, ні місця проживання. Крап сподівався, що буде влаштовано суворий допит, та розчарувався. Поставивши на стіл поміж собою і допитуваним клітку з Вальдемаром, Кракмеєр виголосив півгодинну промову про різницю між папугами й канарками. Тоді поцікавився, чи арештований кохається у якихось хатніх тваринах, а коли так, то в яких саме. Арештант розгубився не менше, ніж молодий унтерштурмфюрер. Рівно через годину Кракмеєр наказав одвести невідомого до камери. Не було ні катування, ні жодного запитання по суті справи. Крап не знав, що й казати. Яке значення мали для зізнання арештованого його симпатії до пташок, котів або чорних пуделів? Та коли асистент з неприхованою іронією натякнув на те, що кримінальний радник, застосовуючи свої методи, спіймав облизня, то Кракмеєра начебто схопили кольки. Він важко застогнав, а потім плаксивим голосом став розтлумачувати асистентові, що спершу треба було встановити, хто, власне, цей чоловік, який так затято мовчить. Тепер на підставі діалекту, яким розмовляв невідомий, точно з'ясовано, що для його розпізнання найбільше може прислужитися гестапо й поліція Тюрінгії.

У середині лютого, Кракмеєр уже знав, що арештованого звуть Вальтером Брухманом і родом він з тюрінгзького містечка Айзенталя. Там до 1933 року належав до комуністичного осередку. З 1935 року він працював агентом матеріального постачання на авіаційному заводі в Касселі. Кримінальний радник вирішив скористатися своїми особливими повноваженнями і наказав провести ретельну перевірку решти трьох членів комуністичного осередку в Айзенталі. Після того, як стали відомі їхні імена, він доручив Крапові зайнятися Фредом Лауренцом, а сам узявся за двох інших. Відтоді минуло два місяці.

— Ну? — спитав Кракмеєр і невдоволено подивився на свого Вальдемара, що клював просо. У світлі сонця, що лилося згори крізь високі вікна, обличчя кримінального радника здавалося ще жовтішим. Крап підсів до столу й витяг із папки кілька аркушів.

— Ох і лис, скажу я вам, цей Лауренц,— почав він, явно задоволений результатом своєї роботи.— Дуже хитро зумів замести сліди тоді, у липні 1933 року. Що ж, гадаєте, він зробив? Добровольцем вступив до рейхсверу. Чорт зна, як це йому вдалося. Та хай там як, але влітку тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого він уже був унтер-офіцером четвертої ескадрильї першого авіазагону. І саме там розбивалися машини. Ось особова справа цієї пташки.

Кракмеєр кінчиками пальців узяв простягнені йому папери.

Читав, скорчивши гримасу: вісім класів народної школи в Айзенталі, три роки навчання у слюсарні. Не судився, неодружений, лютеранин.

— Води,— кислим голосом зажадав Кракмеєр, не підводячи голови. Так і сидів над папкою заціпенілий, поки повернувся Крап з водою.

— В Іспанії дезертирував з легіону «Кондор»,— з притиском зазначив асистент.— Але найприкріше те, що служив він в одній спеціальній команді. Фельдфебелем. Його прізвище значиться у списку осіб, які володіють державною таємницею. В тому підрозділі деякий час перебувала з особливим дорученням група німецьких учених. Більше нічого не зміг я довідатися. Колеги із СД вважають, що той хлопчина забагато бачив. Вони розшукують його вже кілька місяців.

Кракмеєр поставив на стіл склянку і витер хустиною губи.

— І, звичайно, безуспішно,— засмучено мовив він.— Усі вони партачі. Коли найближчий літак на Мадрід?

— Куди? — Крап спантеличено звів брови.— Але ж у нас ще двоє. Можливо, вони наведуть...

Кракмеєр тихо застогнав, відкинувшись на бильце стільця, і схопився рукою за правий бік.

— А що, гадаєте, я робив останніми тижнями? — урвав він асистента.— Тих двох поки що можете забути. Вони знають небагато. Один був змінним майстром у Юнкерса в Дессау, другий — токарем у Хейнкеля у Варнемюнде.

— На авіаційних заводах? Обидва? Це ж...

— Організований саботаж, що ж іще... Яйце вранці знов було надто круте. Дістаньте соди і два квитки до Мадріда. Ну, йдіть же.

Крап не наважився далі запитувати.

Тільки-но унтерштурмфюрер вийшов з кабінету, Кракмеєр висунув шухляду письмового стола і дістав маленьку чорну скриньку. Постеливши на столі носову хусточку, він вийняв дрібнокаліберного револьвера і заходився дбайливо чистити. Він не брав його в руки від ночі на 10 листопада минулого року. Тоді Кракмеєр із цієї зброї всадив дві кулі у живіт юнакові, котрий із палицею налетів на зграю штурмовиків у цивільному.

Ті під дикий гвалт гнали по вулиці двох роздягнених євреїв — його батька і матір. При згадці про це Кракмеєра нудило. Він не дуже полюбляв такі «операції». Його пристрасть розпалювалася лише тоді, коли треба було поміркувати головою. «Чорна Свічка» — ось де його стихія.