Розділ II

Шофер єхидно всміхнувся.

— Якщо ви мене запитуєте, то я собі це уявляю так, що там мешкає той чоловік, кого вам дуже треба.— Розв'язна його манера розмовляти легко виказувала в ньому вродженого берлінця.

— Полковник Саласон?

— Таки докумекали?

То була неприхована насмішка. Крап із заздрістю поглянув на шофера: «От якби мені хоч раз отак покепкувати з старигана». Йому закортіло вдячно потиснути шоферову руку.

Та Кракмеєр ніби й не помітив зухвалої поведінки шофера. Він задумливо крутив у руці білу картку, а другою рукою пощипував себе за вухо. Усякий, хто хоч трохи знав його, здогадався б, що це означає. Думка кримінального радника працювала зараз на повну потужність.

— Дім той вам знайомий? — спитав він у шофера, навіть не глянувши на нього.

— Звичайно. Такого, я певен, вам і не доводилось бачити.

Кракмеєр кивнув, пішов до чемодана, дістав аркуш паперу і олівця.

— Накидайте план, а також входи, вікна і так далі.

Шофер витріщився на нього:

— Я ж не Рембрандт, добродію!

— Безперечно.— Кракмеєр блимнув на шофера своїми водянистими очима і сказав плаксивим голосом: — Але якщо ви й надалі так поводитиметеся, то невдовзі опинитесь у Дахау. Дивно, чому люди так легковажать своїм життям.

Погроза вплинула блискавично. Шофер зблід. Він збагнув, що помилився в цьому миршавенькому на вигляд чоловічку. Йому був дуже знайомий тон, яким кримінальний радник сказав останню фразу. «Видно, цей шпак не одного вже пустив через димар крематорію»,— подумав він і взявся за олівця.

Крап, що пильно стежив за поведінкою шофера, зневажливо відкопилив губу. Не такий уже простачок його шеф, як декому може здатися.

Ознайомившись із недосконалим малюнком, Кракмеєр поставив шоферові кілька запитань і вирішив зблизька оглянути віллу начальника відділу. Чуття підказувало йому, що Саласон у Мадріді. І якщо іспанець тимчасово уникає зустрічі, то це, без сумніву, якимось чином пов'язане із тим типом з Айзенталя.

Через якихось півгодини лімузином, якого прислав аташе, вони дісталися на вулицю Сан Лоренсо. Густі крони столітніх каштанів розіп'яли угорі зелене шатро, і вулиця лежала немовби у присмерку. Білі пелюстки каштанового цвіту, наче сніжинки, кружляли в повітрі і осідали на асфальт та піщану доріжку для вершників. По обидва боки вулиці за залізними огорожами стояли вілли. Позираючи на будівлі з стилі барокко, Крап мимоволі думав: «Скільки ж то одержує в Іспанії полковник і начальник відділу поліції?». Він не знав, що Саласони належали до десяти найзаможніших поміщицьких сімей Кастілії. Не задля заробітку пішов Саласон на державну службу.

— Онде попереду,— мовив шофер і хотів загальмувати. Але Кракмеєр крутнув головою:

— Їдьте поволі. Звернете в найближчу вулицю.— Кримінальний радник дістав схему і показав, де зупинитися.

На стишеній швидкості лімузин проїхав повз віллу Саласона. Головні ворота були розчинені навстіж. Широка, висипана жорствою дорога вела через чепурний лужок до будинку. Перед парадним входом на невеличкому майданчику стояв чорний автомобіль. На подвір'ї — ні душі.