Розділ XII

Літак, біплан італійського виробництва, летів дуже низько. Незграбний алюмінієвий фюзеляж блищав на сонці, як розплавлене олово. Стрілка виміру висоти коливалася між цифрами 170—180.

У невеличкій кабіні всього два місця, Марга сіла біля пілота, а Лауренц абияк примостився у багажному відсіку поміж валізок і різних тюків. Він бачив лише їхні голови, що стирчали поверх спинок крісел, і смужку блакиті. Марно було заводити розмову, мотор глушив голос.

На третій годині льоту пілот ураз занепокоївся. З північного заходу темно-сіра завіса затулила небо. Сильні пориви вітру захитали машину. Внизу над пасмами дюн знялася піщана круговерть. Пілот нервово заклацав кнопками рації. Довкола вже клубочилися хмари, вітряні шквали сильнішали. Пілот нарешті зв'язався із наземною станцією. По хвилі він повернув голову до Марги і закричав, пермагаючи виття мотора:

— Грозовий фронт! Аеропорт в Орані не приймає. Полетимо в Мансуру.

Він підсунув їй карту. Вона відшукала це місто поблизу марокканського кордону, Від Орана приблизно сто п'ятдесят кілометрів. Звідти до портового міста вела залізниця і добра дорога.

Рівно через годину літак пішов на приземлення. Бігову доріжку ніби щойно зорали, бо Лауренца так підкидало між валізками і тюками, начебто він потрапив у м'ясорубку. Пілот скинув багаж і пішов, байдужий до дальшої долі пасажирів. Плату з них він узяв ще до відльоту.

Стоячи посеред нерівного посадочного поля, вони на мить відчули себе самотніми, розгубленими. Вітер ущух. Темно-сірі хмари заволокли усе небо. Подалік вони помітили кілька бараків. Звідти враз долинув якийсь лемент. То араби-підлітки гнали по полю три віслюки. Невдовзі пасажири самі опинилися серед цього галайкання.

Босоногі хлопчаки поділили між собою валізки, найважчими нав'ючили віслюків. Обоє пасажирів у цьому галасливому оточенні хоч-не-хоч рушили до єдиного в цій місцевості готелю. Коли до нього зоставалося вже зовсім близько, їх настигла злива. Молоді араби, яким було байдужісінько, зарепетували враз на радощах, спостерігаючи, як європейці, рятуючись, щодуху кинулись до будинку.

Однаково Марга і Лауренц промокли до нитки. Портьє за перегородкою, вусатий француз, зустрів їх з посмішкою.

— Гаряча купіль і годинка кохання! — промовив він люб'язно, подаючи ключа.

Лауренц уже піднявся сходами, а Марга затрималася біля портьє. Вона запитала його про найближчий поїзд до Орана і телеграф. Видно, відповідь задовольнила її. На клаптику паперу вона поспіхом черкнула кілька слів і разом з асигнацією подала портьє. Той прочитав записку й кивнув згідливо?

— Негайно буде зроблено, мадам!

В охайно, але убого обставленому номері пахло пилюкою, було душно. Дощ періщив по шибах. Тихе гудіння вентилятора наганяло сон. Лауренц стояв над умивальником, викручуючи одяг. Потім розвішував його на стільцях, ліжку, задоволено собі насвистуючи. Марга приймала душ у ванній.

— У коричневому саквояжі повинен бути рушник,— гукнула вона.— Знайшов?

Він подав їй рушника. Вона витирала своє засмагле тіло, а він не міг одірвати очей від нього, зачарований жіночою вродою. Відчувши на собі його погляд, Марга оглянулася і так звабно посміхнулася, що він опустив очі й не помітив, як вона схопила ручний душ.

— Це не по-джентльменському,— сказала вона весело і рвучко відкрила кран.

Холодні струмені ударили йому в лице. Захищаючись руками, він відсахнувся убік і ненароком зачепив ліктем скляну поличку під туалетним дзеркалом. Вона упала додолу й розбилася. В калюжі між шматочками скла опинилися зубна щітка, годинник, обручка й браслет.

Марта так жахнулась, що забула закрити кран. Лауренц реготався.

— По рятувальний човен дзвоніть тричі, мадмуазель! — Він нахилився, щоб підняти прикраси, годинник.

Марта поспіхом повернула кран і собі простягла руку за речами. Вона була помітно схвильована.