Розділ XII

Він роздушив підбором недокурок, устав, вийняв з-під подушки пістолета й поклав у кишеню. Залишаючи кімнату, забув погасити світло.

Усі молодші офіцери штабної роти мали постійний дозвіл на вихід, а тому Голланду не треба показувати посвідчення вартовому. Легіонер знав його.

— Передай від мене привіт красуні,— сказав він і захихотів.

Тиша стояла над вузькими вуличками. Кроки легіонера сполохали кудлатого пса, що рився на купі сміття. Голланд, триваючи руку на колодочці пістолета, йшов оддалік від глиняних стін будинків. Розпорядження коменданта про те, щоб із настанням сутінків виходити у місто тільки групами, мало певну підставу. Якщо в Тімімуні хтось з легіонерів безслідно зникав, то це ще не означало, що він дезертирував, хоч би навіть трупа й не знайдено.

Окрім форту, невеличка електростанція забезпечувала енергією ще кілька закладів, а зокрема бордель, бензостанцію, місіонерську лікарню і готель «Атлантик». Ціни у цьому обладнаному за європейським зразком закладі були настільки високі, що його власник мав змогу почепити на виході дві потужні лампи. За жалюзі вікон першого поверху також ще світилося.

Портьє, темношкірий араб, сидів перед дощечкою з ключами й читав. Він настільки захопився книжкою, що підвів голову лише тоді, коли Голланд кахикнув. Знехотя перервав він своє читання і підійшов до перегородки.

— Та жінка, що капітан Сервен привів сюди, в якому номері? — поспитав Голланд.

Портьє наморщив лоба.

— Ви помилилися, мосьє. Те, що ви шукаєте, на іншій поперечній вулиці, з цього ж боку, якщо йти в напрямку мечеті.

Голланд дістав із горішньої кишені десятифранкового папірця й подав арабові.

— У мене для дами повідомлення від капітана Сервена.

Папірець зник у руках портьє. Він нерішуче поглянув нагору, куди вели сходи.

— Але мадам Перо не сама.

— Я знаю. З нею мій земляк. Тож який номер?

— Я вас не бачив, мосьє,— сказав араб і майже пошепки додав: — Вісімнадцятий.

Він піднявся сходами, пішов коридором. Кокосові доріжки приглушували кроки. Біля дверей під номером «18» зупинився. В кімнаті жодного звуку. Обережно повернув клямку. Двері зачинені. Оглянувся, відчувши себе безпорадним у довгому порожньому коридорі. Досі він ще був певен, що знайде можливість попередити земляка, та тільки тепер збагнув усю складність цього діла. Звичайно, Лауренц добре пам'ятав той вечір в Ель Хубсі. Не слід також недооцінювати цієї шльондри. Очевидно, вона ні на хвилину не відпускає його від себе. «Треба її усунути, — міркував Голланд.— Хоча б на чверть години».

Він постукав.

— Мадмуазель Перо?

Тихо.

Постукав сильніше.