Розділ «Книга друга Скалаки»

— Ти ба, Скалаки! — вигукнув хтось недалечко. Батько й син озирнулись у той бік, звідки почувся голос. Там стояв, спираючись на ціпок, і дивився на них невисокий, середнього віку чоловік у синьому каптані. Підійшовши ближче, він став перед ними. Лице в нього було дуже примітне: орлиний ніс, вогнисті очі. Вбрання, хоч і просте, свідчило, що це заможний хазяїн.

— Здоров був, Рихетський,— привітався Мікулаш.

— Про що раду радите? — спитав чоловік.— Біда, друже Скалаку, а помочі нізвідкіль. Правда, я маю одну надію. За п’ять днів буде та церемонія в замку, знаєте ж, так приїде якийсь пан од цісарського двора. Я думаю попросити авдієнції в нього й розповісти йому про все.

— А пан управитель тебе до цюпи завдасть.

— Мене, вольного господаря?.. А той пан, може, таки зглянеться на нас.

— Так, як і всі, — криво всміхнувся Мікулаш.— Піди, то й побачиш. Нам одно лишається...

— Еге, в тебе тільки це й на думці. Не час тепер бунтуватися.

— Ну, чекай, поки ще гірше стане, — в’їдливо відказав Мікулаш.— Годі вже з мене, шкода й мови.— Він підвівся.

— Куди ви?

— В ліс, — відповів Мікулаш.

Рихетський серйозно покивав головою. Їржик мовчки йшов поруч з ними.

Рихетський був війтом у Ртині. Війтівство у їхньому вольному роду було спадковим. По-справжньому він звався Нівлт, але більше знали його під прізвиськом Рихетський, бо його хата була рихтою — сільською управою. По всій околиці його поважали за розум. Його самого не зачіпала прямо недоля посполитих, бо ж на господарстві його не тяжіла кріпацька повинність, але він завжди заступався за бідний люд. Не лабузнився до пана управителя, не запобігав у нього ласки, говорив правду в вічі й твердо стояв на своєму, захищаючи односельців. Був він письменний, знався на рахунку й не давався ні на який обман у замковій канцелярії. Люди йому дуже довіряли. Зі Скалаком він знався віддавна.

Дорогою він розповів, як у Находському замку готуються до вступу молодого князя в володіння маєтками.

— Все догори дном перевернули, пани канцеляристи, мабуть, уже ноги повідбігали. Вже й гостей наз’їжджалося, самі молоді графи, всі в оксамитових гаптованих каптанах та в мундирах. А кухарям роботи! Самої дичини з панських лісів стільки навезли!

— А люди з голоду мруть,— докинув Мікулаш.

Незабаром вони побачили Ртиню. Село ховалося в густій зелені; на краю виднілась церковця з дерев’яною дзвіницею й цвинтарем, перед яким стояла кам’яна статуя царя Давида. Ту статую поставив колись своїм коштом один із Нівлтів-Рихетських, що обіймав якусь посаду в Находському замку. Навпроти церковці, над шляхом, розложисті липи обступили велику рублену будівлю рихти з двома високими шпилями солом’яної стріхи.

Рихетський став кликати Скалаків до себе, але Мікулаш попрямував із Їржиком у Матерницький ліс, до хижки, де помер його батько.

Прийшовши туди, Мікулаш сів на лаві в покинутій хатині і, спершись ліктями на коліна, обхопив голову мозолястими долонями. Він часто замислювався так, але того вечора сидів, наче скам’янілий, надзвичай довго. Їржик аж дивувався і, готуючи вечерю, кілька разів озирався на батька. Та він здивувався ще більше, коли батько, зненацька скинувши з себе задуму, сказав йому, що вони підуть до замка подивитись на князеве свято. А потім, узявши сина за руку, мовив похмуро:

— Заприсягнись, Їржику, що не відступишся від нашої віри й ніколи не злигаєшся з панами, не піддасишся їм. Заприсягнися!

— Присягаюсь,— відказав Їржик, ніби уві сні. Дивний вираз батькового обличчя і його мова глибоко збентежили юнака.