Розділ «Книга друга Скалаки»

— Після того вже ніхто не мав сумніву, що він є furibundus, себто божевільний.. Іноді, правда, здавалося, що він при своєму розумі, бо говорив досить доладно; але тут же вплітав до своєї мови якісь химерні fabulae[31], то смішні, то жахливі. А то, було, замовкне на багато тижнів, тиняється по переходах замка, як привид, аж зрештою якось уранці знайшли його в фамільному залі під батьковим портретом, мертвого. На матір він сердився до самої смерті.

— A propos[32], докторе, в котрому покої він жив?

— У правому крилі, там, де тепер помістили панну фон Штреревіц. А в передпокої жили ті єзуїти.

Пільніц поглянув на д’Ербуа.

— А ми чули іще про якийсь привид.

— Та то, nobilissime[33], вигадки лакеїв та покоївок,— осміхнувся гладкий лікар.

— А ви все-таки розкажіть...

Десь далеко загриміло.

— Опівночі під час бурі, отак як сьогодні, коридорами нібито блукає тінь князя Яна-Вацлава, потім зникає в фамільному залі ось тут поряд, і звідти чути тоді його скарги та нелюдське ридання...

— Ет, побрехеньки! Випиймо, панове! — перебив його ротмістр.

Усі цокнулися з ним келихами, але без великого завзяття. Тільки Пільніц та д’Ербуа браво вихилили своє вино.

Паничів помалу змагала втома, і коли один підвівся, за ним повставали майже всі. Останнім був маркіз. За столом лишилися тільки п’яний ротмістр та доктор.

Решта квапливо розходилася по своїх покоях: слуги присвічували їм по дорозі. Сказавши один одному добраніч, молодики зникали в своїх кімнатах.

У замку вже все затихло, тільки в салоні розлягався ротмістрів регіт та дзвеніли келихи. Десь опівночі лікар, варнякаючи щось, сповз із стільця на паркет. Витриваліший Пільніц устав, перечепився через кругле черево, обтягнуте квітчастою камізелькою, й поточився до своєї спальні, спираючись на слугу. Свічки в салоні погасили.

Невдовзі вже й доктор плентався до свого помешкання. В коридорі він наткнувся на якусь темну постать і, мимрячи щось латиною, помацки почалапав далі. Врешті його кроки стихли. Темна постать спинилася біля дверей покою, в якому колись жив нещасний князь Ян-Вацлав Пікколоміні, а нині перебувала панна фон Штреревіц, і постукала умовним стуком. То був маркіз д’Ербуа.

У спальні вродливої молодої княгині Марії-Христини на столику біля пишного ложа з запоною із дорогої тканини горіла свічка. На краю ліжка сиділа в розкішному негліже юна княгиня, біля її ніг стояв навколішки князь Йосиф-Парілле Пікколоміні. Вона горнулася до нього, мов ніжна горлиця, а він палко цілував свою чарівну дружину. Його холодні очі знову жаріли вогнем, лице пашіло рум’янцем любовної жаги. Надворі була темна грозова ніч, лив дощ, буйний вітер гнув до землі кущі, шмагаючи ними забуту могилку нещасливої сільської дівчини — Марії Скалах.

А в убогій хатині в Матерницькому лісі сидів у цю годину при світлі соснової скіпки блідий, хмурий Мікулаш і думав про свою помсту.

14. Церемонія

На понеділок п’ятого серпня 1771 року припадало свято діви Марії Сніжної. Рано-вранці в околицях Находського замка загриміли мортири. Статечні міщани, поважно вистромивши з вікон голови й, глянувши на небо, мовляли: «Ти диви! Хто б то подумав!» — а тоді вбиралися в довгі святочні каптани й надягали трикутні капелюхи. Усі простували на гору, до замка. Схили замкової гори тоді були голі, лиш подекуди зеленіли на них кущі. Але того дня гора немов перемінилась і пишалася в строкатому уборі. Люд кишів довкола. Звечора багато хто нарікав, що гроза зіпсує свято, одначе до ранку небо проясніло, а природа після дощу наче обновилася. На синьому небі сяяло ясне сонце, і в його промінні іскрилися краплинки на листі й квітах. Цікавіших прикро вразило те, що біля замкової брами, звернутої до Находа, стоїть варта — два гайдуки — й нікого в двір не пускає.

У натовпі видно було й Мікулаша та Їржика Скалаків. Мікулаш прийшов у святному вбранні, яке носив ще колись на «Скелі». Його навіть упізнати важко було. Їржик був убраний як звичайно. Батько, бачачи, що цією дорогою вони до замка не дістануться, потяг сина за рукав, щоб ішов за ним. Обійшовши по пагорбу замок, вони опинились на західному схилі. Там на дорозі до замка було вельми людно; князівські урядовці шикували процесію. На чолі поставили чоту верхових у святочних строях, на худих сільських коненятах, убраних стрічками, за ними стала находська капела, за музиками цехові, потім дівчата-міщанки в білому, з вінками на головах, за тими — сільські дівчата, далі депутації міст Находа й Чеської Скалиці та містечок Упиці й Гронова, війти та коншели всіх сіл, що належали до володінь князя Пікколоміні. За ними товпився люд, пнучися краще розгледіти всю процесію, яку замикала знову ж таки чота верхівців-селян. Мікулаш зразу ж став шукати очима Рихетського. Той жваво розмовляв із сільськими війтами, котрі уважно прислухалися до його слів. Кожен війт тримав у руці ремінного нагая, вгорненого в білу хустинку. То було «право», знак війтівської влади. Мікулаш, відкликавши Рихетського вбік, попросив якось провести його на подвір’я замка.