Розділ «Книга друга Скалаки»

— Оце гарна призвістка завтрашнього свята!

— Бідолашна Штреревіц, напевне, тремтить зараз від страху. Який жаль! — Велетень ротмістр знову гучно загиготів.

— Та ще й оселили її, як на те, в покої князя Яна,— всміхнувся молодий Коллоредо.

— Князя Яна? — озвалося кілька голосів.— А що це за покій?

— Е, то дивовижна історія, уривок роману з привидами, скомпонованого на правдивому грунті дурними лакеями.

— Розкажіть, розкажіть, графе! Під оцей грім та вітер тільки й слухати такі байки,— мовив ротмістр.

— А це не буде нескромність перед нашим господарем? — спитав маркіз д’Ербуа.

— Нітрохи. Історія ця широко відома, до того ж ми тут усі свої. А втім, я її гаразд не пам’ятаю, вже забув багато дечого з того, що мені розповідав учений доктор Сілезіус.

— Панове, невже ми прогавимо таку цікаву річ! Сподіваюся, ви всі за те, щоб покликати доктора?

— Розбуркайте ту вчену сову! — засміявся ротмістр.

— Звісно, так, як ви, д’Ербуа, він розповідати не вміє, але...— І юний Коллоредо звелів лакеєві покликати лікаря.

Невдовзі припхався гладкий доктор у своїй величезній перуці, покинувши в передпокої намоклий плащ: адже йти з свого помешкання йому довелося через двір. Хоч, залишаючи свій покоїк, він сердито бурчав, але тепер низько вклонився вельможному панству й чемно спитав, чим може прислужитися. Розвеселілі паничі налили йому вина, він випив зі смаком, а тоді, почувши бажання шляхетних панів, почав оповідати, пересипаючи мову латинськими словами й фразами. Вчений доктор Сілезіус, опріч медицини, займався також генеалогією, зокрема князівського роду. Він здобув велику ласку вельможної графині Франкенберг тим, що знав напам’ять увесь родовід і всіх родичів князів Пікколоміні. Тому він у своїй розповіді заліз набагато далі в минуле, ніж треба було, і тільки після репліки ротмістра вернувся in medias res[29].

У князя Лаврентія, сина Франціска Пікколоміні,— так розповідав доктор, — та в його дружини Анни-Вікторії, уродженої графині Коловрат-Лібштейн, було п’ятеро дітей, найстарший із них — син Ян-Вацлав. Пані Катерина, по мужеві графиня Франкенберг,— його найменша сестра. Ян-Вацлав дуже смутив своїх рідних. Він ізмалку був дивак — любив ховатися в замковому рові, в далеких переходах та покоях замка, в старій книгозбірні. Потім став часто забиратися потай у склепи, де, згідно з переказами, Колда з Жампаха й Находа[30] тримав свої жертви, переважно жінок; або вибігав на замкову вежу, пролізши тісними, страшними темницями в її мурах. Був маломовний, упертий; дійшовши віку, вибрався у світ, але подорож не пішла йому на добро; він став гнівливий, жорстокий, часто замикався в залі, де висіли портрети предків, а поміж них і образ Альбрехта Валленштейна. Ян-Вацлав не любив навіть своєї ласкавої матері, не вірив їй. Ходили чутки, що він не сповна розуму, що його переслідує невідчепна ідея, нібито мати хоче його якось усунути, щоб маєтки успадкував молодший брат Норберт; хіба що так можна було витлумачити його дивний стосунок до власної матері. Він не довіряв нікому. Якось, побачивши, що його навчитель Юнгблют виходить із княгининих покоїв, Ян-Вацлав накинувся на нього й трохи-трохи не вбив до смерті. Тоді заговорили, що він справді божевільний, і мати мусила щось робити. Раптом рознеслася чутка, ніби має приїхати крайова комісія, розслідувати справу. Князь Ян-Вацлав, напевне, якимсь побитом теж про це довідався; він дедалі ставав відлюдькуватіший, зблід, схуд, виходив чи виїздив із дому рідко, а виїхавши, помічав, що люди уникають його, бояться. А повернувшись додому, страшенно лютував, і перелякана, побита челядь чула, як князь швидко ходить по залу та розмовляє вголос сам із собою.

Крайова комісія, приїхавши в листопаді 1720 року, визнала князя Яна-Вацлава божевільним, передала опіку над маєтками княгині-матері й розпорядилася, щоб князя тримали в, покоях під наглядом. За товариство до нього приставили двох єзуїтів. Ян-Вацлав, у якого відібрали зброю, спочатку поводився тихо, тільки зрідка його нападало шаленство, й він метався, вигукуючи скарги й прокльони, так що ченцям доводилося кликати на поміч слуг. Лиш одного разу він вирвався від них і в нестямі звелів переляканим слугам витягти на вали гармати й палити по замку; але раптово стих, наче опам’ятавшись, і надовго впав у глибоку, тупу задуму. Кілька місяців після цього він поводив себе тихо, та в 1721 році разом із шалом стихії прокинувся й його шал. Сталося це вночі на сімнадцяте квітня. Близько третьої години ночі мешканців замка розбудила страхітлива, нечувана гроза. Місто Наход, замок, уся околиця тремтіли; здавалося, настає кінець світу. Собаки вили, худоба ревла, наймужніших людей пойняв великий страх. Єзуїти, прокинувшись, побачили, що князя немає. Мурмочучи псалми та молитви, вони побігли до фамільного залу, немов керовані таємним передчуттям. Двері залу стояли розчинені навстіж. Було ще майже зовсім темно, незважаючи на вранішній час.

Посеред залу, оздобленого портретами предків, стояв князь Ян-Вацлав. Спалахи блискавки освітлювали його високу тонку постать у темних шатах. Він давно вже не носив напудрованої перуки, не підстригав волосся й не голився; в нього виросла довга чорна борода. Здійнявши руки догори, він виряченими очима дивився у вікно, за яким лютувала гроза. Крізь завивання бурі проривався його жалібний голос:

«Я не винен... помста... рід... зрадники!..»

Такі уривчасті слова долітали до ченців. Вони, боячись увійти, скликали челядь. На щастя, княгині-матері тоді не було в замку. Гроза не втихала. Тільки-но старий слуга, побачивши свого нещасного пана в небезпеці, вбіг до залу, щоб вивести князя звідти, як тут же впав, уражений блискавкою, що влетіла в зал. Ще двоє слуг кинулись до нього й стали піднімати, але в ту ж мить ударило вдруге, вибило трупа в них із рук і повалило обох додолу. Ошелешені ченці притулились до стіни, слуги розбіглись або попадали в німому жаху. Гроза наче завзялася знищити замок. Іще сім разів підряд ударяла звивиста блискавка в високу круглу вежу. Князь Ян-Вацлав усе стояв навколішки у фамільному залі, схрестивши руки на грудях і звівши очі до неба, безмовний і непорушний, як статуя.

На ранок гроза вщухла. Вежа була страшенно поруйнована, блискавка, пролетівши кілька покоїв, понівечила в кухні посуд, в аптеці перебила всі пляшки, в старому арсеналі понищила багато зброї, порвала залізні рури водогону. Старий слуга був неживий, його товариші опечені, кухарчука, що біг через подвір’я, біля вежі оглушило блискавкою; всі були на смерть перелякані. Одного тільки князя Яна-Вацлава не зачепив страшний гнів стихії.

Таке розповів доктор Сілезіус молодим панам. Надворі гриміла гроза, синювате світло блискавки раз по раз осявало салон. Усі мовчали. Потім кілька голосів одразу спитало:

— Ну, а що ж сталося далі з князем?