Розділ «Книга третя Буря»

Буря

1. Вечоріє

Лідка раз по раз вибігала за ворота виглядати: того дня мав вернутися дядечко Балтазар. Сонце сховалося за темний ліс, а він так і не прийшов. Важко, тривожно було на серці в Дідки: вона сподівалася, що дядечко приведе Їржика, а він і сам не вертався, нікому було й розповісти. Дівчина лягла, але їй не спалося.

Пізно вночі у ворота хтось затарабанив. Поки прочумалась бабуся та встав Ванек, Лідушка була вже надворі.

— Хто там?

— Я! — почувся Балтазарів голос.

Лідка швиденько відчинила. Дядечко був сам. У світлиці вже чекали Ванєк і Бартоньова. Злагодили йому повечеряти. Бачачи, як не терпиться їм розпитати його, він при світлі скіпки стисло розповів усе. Бартоньова й Лідка заплакали. Ванєк сидів мовчки, понуривши голову. Потім спитав:

— А як той хлопець?

— Зостався біля батька. Хоче його поховати.

Минув день, і другий, і третій, а Їржик не приходив; минув і тиждень, і другий, а про сина нещасливого Мікулаша не було й чутки. Де не розпитував Салакварда, ніхто не бачив хлопця. Усі жаліли Скалаків, а надто сердешного батька. Ті слова, що їх Мікулаш на подвір’ї замку кинув у натовп: «Я вас визволити хтів!» — летіли од села до села, тлумачено їх на всякий лад, але зрештою всі погоджувалися, що Скалак був нещасною жертвою, що він хотів народові добра. Лиш тепер багато кому стало зрозумілим те, що говорив колись небіжчик, мандруючи по селах. Правду казав... І не одна голова нині замислювалася над Мікулашевою радою. А потім іще почули люди, як одважно він умирав, що сказав уже під шибеницею камердинерові та панам. Балтазар розповів це у себе в селі, а звідти його оповідання розлетілося по всьому околотку. Куди б він не прийшов, усюди мусив розповідати і завжди робив це без довгого припрохування, відводячи душу крутими словами, по-драгунському.

— Якби кожен був Мікулашем Скалаком, хіба б докотились ми до отакого! А той псюра, той лакуза панський...— гомоніли люди.

Ненависть до камердинера ще зросла, коли стало відомо, як його винагороджено. Настановили його економом Плговського фільварку, а до того ж сам пан управитель віддав за нього дочку, справивши бучне весілля.

По всій Находщині оповідали, що Рихетський із Ртині, котрий умів говорити з панами, просив аудієнції в королівського камергера з Відня, аби той пан замовив слово перед цісаревою за змучений люд. Рихетський склав зворушливу супліку, та надаремно, його не пустили до камергера, князь не дозволив.

Дивно вітали находські підданці нового володаря:

— Ото буде пан, хай бог милує! І почалося гарно, а яка буде нам полегкість, видно вже з того, що він і Рихетського не допустив ані до того двірського пана, ані до себе.

— О, вони обоє рябоє, і князь, і той паскуда, новий оконом. Крий боже! Ото буде роботи дозорцям! То вже цюпа, канчук та диби не гулятимуть!..— Отакі розмови точилися поміж людьми.

Князь не допустив до себе Рихетського, бо був вельми розгніваний на бунтівливих хлопів. Молодій княгині не довелося довго вмовляти його залишити цей похмурий замок, де й життя його не було в безпеці; раніше, ніж звичайно, він поїхав до Відня.

Настала зима, смутна та страшна пора, а надто для мешканців оддалених гірських сіл та хуторів Находської округи. Тої зими багато бідаків згадували небіжчика Мікулаша Скалака та його слова.

На «Скелі» теж було невесело. Старий Салакварда вже не сперечався з Ванєком про переваги кінноти. Щодня, стоячи в стайні біля схудлої Медушки, він зітхав: