Розділ «Книга друга Скалаки»

Надворі почулися кроки. До хати вступив війт. Він сказав, що йде просто з Находа й забіг сюди по дорозі, бо має справу до Уждяна. Потім почав бідкатися, який йому клопіт із тим війтівством.

— То те їм подавай, то те їм не так, а як станеться що в селі, знову ж таки на мені все окошиться. Пан управитель весь час грозиться цюпою, від людей у селі теж добра не бачу. Всі нарікають, а я чим винен? Та й як таки його проти своїх іти... А тут іще, подумайте лишень, за тиждень у замку свято буде, церемонія: стара княгиня передає маєтки молодому князеві. Ото вже буде забава!

— А люди з голоду мруть! — буркнув Балтазар.

— Правда ваша, сусідоньку, мруть, та нема ради. Мусимо дати з кожного села кількох верхових, і ми, війти, з «правом», та ще — отож-то й халепа! — дівчат, принаймні по дві з села, для процесії.

Лідка здригнулась. Їржик, що досі сидів похиливши голову, глянув на любу дівчину.

— Еге ж, дівчат, — вів далі війт.— А де їх узяти? Колись-то їх було як квітів, а тепер скільки нас усіх у тому селі лишилося? Рахував, ідучи, всю дорогу, а більше як двох дівчат не нарахував. Було б їх чотири підходящих літ, але ж Доротку Яворову забрали до Дубенського фільварку служити, так вона собі таке там вислужила, що крий боже. Впала в око панові окономові; тепер вернулась додому, а спідниця не сходиться. А з Мадленкою Суковою те саме. Та на пана писаря нарікає. От часи настали, господи боже! Моя ще мала... От і лишається тільки Марженка Паштялкова та...— війт нерішуче докінчив: — Ваша Лідушка.

— Лідушка не піде, — відказав Балтазар.— Ви знаєте, пане-брате, я що хочете для вас ізроблю, тільки не це. Ось слухайте чому.

Лідушка вибігла за двері, а Балтазар у небагатьох словах розповів війтові про замах на Лідущину честь, не згадавши, звісно, про Їржика й не показавши на нього, бо тоді хлопець мусив би назвати війтові своє ім’я. Війт поки що не спостеріг юнака, який сидів у темному кутку.

— Ну, це річ інша... але ж, сусідоньку, зважте на мій клопіт: двох дівчат дай, хоч розірвись. Таж князь її й не помітить між стількома, а зате вам не треба буде на коні виїздити, хоч ви б для цього найбільш пасували.

— Аякже, поїду я йому на парад!

— Можете провести Лідушку, щоб вона там не згубилася в натовпі; а не вийде, то мене потім зовсім затягають.

— А ви не знаєте, хто там усім порядкує?

— Пан писар із замка.

— Не камердинер?

— Та й він, але той при панові.

— Лідушко!

Дівчина ввійшла.

— Підеш у процесію?

— Ні, дядечку.

Балтазар не став їй наказувати, а почав удвох із війтом умовляти її; дівчина, побачивши, що Їржик не суперечить, зрештою погодилась, хоч і нерадо. Війт, заспокоївшись, пішов.