Розділ «Книга друга Скалаки»

Біля самого лісу Їржик раптом звернув з дороги й польовими стежками вийшов на другий путівець, що вів до битого шляху. Зітхаючи, дивився хлопець на зігнуті постаті, що ходили по торішній стерні, немов чогось шукаючи. Він знав: ці змарнілі люди збирають пирій, щоб зварити його з кропивою та хоч якось заглушити голод. Село над дорогою неначе вимерло. Крайня оселя стояла, пусткою, крізь навстіж відчинені ворота не видно було в дворі ані курятка. Господар, начепивши торби, покинув свій дім. А там шкутильгала через дорогу старенька бабуся. Син чи зять, що годував її, подався світами, лишивши стару напризволяще, і вона йшла до сусідів попросити шматочок хліба. Далі чулося з хати дитяче квиління, а там за плотом у садку дітлахи, зовсім малі й підлітки, вишукували під деревами падалицю й жадібно пхали в рота. Цим нещасним створінням із хворобливо-блідими личками й роздутими животами вже недовго лишалося жити. З багатьох дворів чути було якесь гупання. Там товкли деревну кору: з неї, змішавши з висівками або млиновим пилом, пекли чорні, нестравні коржі. Їржик це знав, бо таке, як тут, було у всіх селах. Лютий голод змушував людей удаватися до бозна-чого: вони рвали кропиву, збирали всякі корінці й давились ними, попаривши окропом. Отаке страхіття було в кожній хаті, од наймитської халупи до оселі заможного господаря.

Їржик поспішав перейти село: угледівши його, люди зачиняли двері, гадаючи, що він іде просити хліба. Лиш за селом він перевів дух, але скоро дійшов до другого, а там було таке саме видовище, як не страшніше. Понад дорогою лежали або сиділи скоцюрблені люди з блідими, опухлими обличчями, в злиденному рам’ї, і простягали до бідного хлопця кощаві руки... Ця картина зворушила б найзапекліше серце. Їржик відвертався, щоб не бачити цих змучених людей, не дивитись у їхні потьмарені, застиглі очі.

Вже перед полуднем Їржик вийшов на шлях, що вів із Находа до Ртині. Збігши на високе узбіччя шляху, він оглядівся й побачив далі в долині, коло білого каменя, чоловіка, що сидів згорбившись над ровом. Їржик попрямував до нього. То був його батько.

Колись темне, лиснюче волосся Мікулаша вже посріблила сивина. І на виду він дуже зістарів. Його запалі очі нерухомо дивилися вперед, уста були міцно стиснуті. Зазнавши тяжкої кривди від своїх панів, Мікулаш мусив ще й ховатися від них, стільки років жити в глушині, в нужді та скрусі, й став недовірливий, маломовний, відлюдькуватий. Ним весь час володіла одна думка — про помсту.

Поки живий був старий батько, Мікулаш скорявся його забороні й стримував себе. Але тепер батько спочивав у домовині, й він лишився сам на сам із своєю думкою, віддався їй усією душею.

— Давно чекаєте? — спитав його Їржик.

— Допіру прийшов. Ну, що там?

— Нате спершу попоїжте.— Їржик витяг із кишені шмат хліба, що йому дав на дорогу Балтазар.

— А що сказав Гварда?

— Вітає вас і просить, щоб ви неодмінно прийшли до нього якнайскорше.

— Гаразд... А про те ти з ним говорив?

— Каже, шкода й гадки: мовляв, тепер нічого не вийде, на наших людей покластися не можна.

— Господи, і він як усі! — зітхнув, похмурнівши. Скалак.— А як там ведеться?

— Ой, зле! У нього то ще сяк-так... Приходив до нього при мені війт, загадував на свято в замок.

— А він?

— Спершу був відмовлявся, а тоді погодився, аби війта виручити. Пошле дівчину, годованку свою. Вона піде в процесії.

— У нього є годованка? В процесії піде? Авжеж, щоб ясновельможний міг вибрати собі котру-небудь із тих дівчаток! — глумливо усміхнувся Мікулаш.

Їржик почервонів.

— Отже, нічого,— вів далі його батько.— О, я й так це знав! Цей нарід не вміє сам собі помогти, тільки моляться та нарікають, а бог нас оставив.

Велика прикрість звучала в цих словах: коли Мікулаш, було, відповідав на людські скарги: «А чому ви терпите? Поможіть собі самі, вдарте на панів!» — усі лякалися такої мови, і Мікулаш з відразою одвертався од людей.