Розділ «Книга друга Скалаки»

Скалаки

1. У вільшнику

Із бравого драгуна вийшов статечний господар. Балтазар Уждян був тепер щирим, роботящим хліборобом. Він любив землю, якою наділив його милостивий пан, увільнивши на час від панщини, возового та всіляких інших повинностей, од яких гнулися плечі підданих селян. Адже, як було записано в урбарі[15], господар «Скелі» мав одбувати панщину тричі на тиждень із двома тяглами, а опріч того від святого Яна до святого Вацлава[16] давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника.

Отож Балтазар міг зорати свій лан і засіяти його вчасно, і його врожаєві загрожували тільки дощ та град; сусідам же його найбільш допікало інше — накази економів або управителя, оголошувані дозорцем. Балтазар часто мав змогу допомагати сусідам навесні та в жнива і охоче робив це. Надана йому пільга збуджувала заздрість, але його щирість і подільчивість прихилили до нього всіх.

Дивний збіг! Як «Скеля» височіла над усім селом, так і її господарі завжди чимсь вирізнялися серед односельців. І ця вищість перейшла з Скалаків на Балтазара. Бо ж він був вояком, охоронцем села Ж., немало бачив світу, багато дечого вмів, а до того ж був заможніший од інших селян, хоч і йому нелегко було відкладати щороку якийсь там гріш. Якби тоді селяни мали право самі обирати собі війта з-поміж себе, то запевне обрали б Уждяна.

І ще одним уславилася «Скеля» в околотку. Тільки-но стара Маркета, Лідущина бабуся, трохи обвикла там, як стали до неї приходити люди з їхнього села, та й із сумежних, за порадою і поміччю. Її небіжчик чоловік був «письмак»[17], розумівся на різному зіллі, знав засіб од багатьох хвороб, а найбільш того відомий був своїм умінням лікувати худобу. Від нього багато дечого навчилася й Маркета. Вона вміла замовляти простріл, зводити гузки та інші нарости на тілі, відвертати сухоти. За це їй несли щедрі гостинці; вона брала їх задля онуки. Віддавала все господарю, а той купував своїй мазушечці Лідці то гарненьку хусточку, то ще яку обновку.

— Ти ба! — сказав якось Ванєк у неділю вранці, стоячи з господарем біля воріт і дивлячись на Лідку, що йшла до церкви.— Хто б то подумав — за ті шість років, що вона тут... Я її мов зараз бачу, наче це сьогодні було, як вона стояла отам під липою в благенькій суконьці, засмагла, й губи сині од чорниць. А тепер уже скоро й на порі стане; струнка, як та берізка в нас на луці. А йде як! Чиста тобі пава!

А старий Балтазар, скинувши шапку, усміхався та пригладжував свою сиву чуприну.

Вже шість років минуло відтоді, як стара Маркета з Лідкою прибилися до садиби на скелі, й багато-багато дечого змінилося за цей час. Балтазар іще був бадьорий і при силі, але голова його посивіла, а зморшки на виду й на чолі розсипалися густіше. Його Медушка й досі була віддана та ласкава, але не могла вже так баско ставати дибки й класти передні ноги на плечі своєму господареві. Маркеті в Уждяна добре велося, вона поралася по хазяйству, товклася, скільки дозволяли їй немолодий вік і вже обважнілі ноги. Ванєк так само сперечався з господарем, обстоюючи честь піхоти перед гордою кавалерією. Та старий Балтазар охоче погоджувався з ним, коли Ванєк, побачивши Лідку в неділю, казав:

— Ти ба! Хто б то подумав!..

Бо це таки була правда. З малої Лідки виросла вродлива дівчина; вона вже майже зовсім заступила бабусю в хазяйстві й ще більше звеселяла всю господу. Була чистенька, чепурненька, як та ластівочка, і все в домі при ній було таке.

Лідушка все робила співаючи; старий дядечко Балтазар завжди з замилуванням слухав її чистий альт, а надто коли вона співала йому, як «в чистім полі вояк лежить, з голівоньки крівця біжить...»

А як зрадів він, коли забриніли струни старих цимбалів, що доти висіли на стіні безмовні. Попросився на «Скелю» якийсь захожий чоловік, і йому дали притулок на час. Удень він ходив кудись у своїх справах, а ввечері вертався ночувати й на подяку за гостинність розважав господарів співом та грою на цимбалах. А побачивши в меткій дівчині велику охоту до музики, навчив і її грати.

Ото вже було радості та дива, як вона вперше ударила паличками по дротяних струнах і заспівала своїм приємним голосом улюблену дядечкову вояцьку пісню! Балтазар, стоячи посеред світлиці, нахилив голову і махав у такт пісні рукою, а тоді й сам почав тихенько підспівувати. Згодом, вправляючись сама, Лідушка навчилася грати дуже добре.

У неділю по обіді вона звичайно кудись щезала зі своїми цимбалами. Першої ж весни, що вона жила тут, Лідушка надибала стежечку на кручі між кущами і спускалася нею, поки не опинилася, здивована, перед покинутою, занедбаною хатинкою серед густого тінистого гайка на березі шумливої річки.

Тієї неділі, коли Ванєк уранці дивувався на Лідушку, примовляючи: «Ти ба! Хто б то подумав!..» — вона по обіді теж подалася з цимбалами за хату, до кручі. Дядечко Балтазар із Ванєком спали на травиці під липами, а бабуся, втікаючи з світлиці од задухи та мушви, примостилася в сінях на східцях, що вели на горище.

Лідушка, перебігши лужок за подвір’ям, пішла вузенькою стежечкою, майже невидною серед кущів та розмаїтого зілля. Небо синіло ясно, лиш ген над лісами та горами громадилися ще одні гори з білих хмар. Тихо-тихо було довкола, папороть під великим каменем хоч би ворухнулась під подихом вітерця, тіні від дерев та високої жовтоцвітної дивини непорушно лежали на землі. Біля каменя Лідушка спинилась і поклала цимбали коло ніг. Щоки її розчервонілися, мов у дитини, юні груди високо здіймалися від глибокого дихання. Спираючись на сірий камінь, на якому чорніла молода смерічка, вона задумано обводила поглядом спокійний по-святковому краєвид. Біля ніг її цвіла червона гвоздика, в траві синіли рясні дзвіночки, повітря було напоєне духом непримітного чебрецю. Часом озивалося дзижчання мухи; знизу долинав глухий гук річки.

Довго стояла там дівчина, мов у сновидді, не думаючи ні про що певне. Співати їй не хотілося, якась незнана туга стискала серце, мов від утрату або ж передчуття якоїсь прикрості.

Та от вихопився звідкись із темного затінку вітерець, і все одразу змінилося. Гілля смереки злегка гойднулося, затріпотіло зілля, задрижали на схилі тіні.