Розділ «Книга друга Скалаки»

— Та це неважко буде; ти, Мікулашу, сьогодні наче який війт або коншел. Ставай між нас.

— Зараз, тільки скажу дещо Їржикові.

Хлопець стояв оддалік і дивився на Лідку, котру щойно загледів. Вона була недалечко, але він не міг, та й не хотів пропихатися до неї, бо постеріг поблизу голову старого Балтазара. Нехай після свята зустрінеться з нею, думав він, а поки що милуватиметься здалеку. Яка ж гарна вона була! Біляві коси, проплетені кісниками, звивалися на тім’ї у вузол, сколотий шпилькою. Біле чоло було пов’язане рожевою стрічкою, кінці якої спадали на спину; тугі перса облягала вишивана шнурівка, дядечків дарунок з ліпших часів. На плечах сніжно-білої сорочки з коротенькими повними рукавцями червоніли банти-«крильця», біле скляне намисто стягував іззаду блакитний бант. Спідничка була зелена, облямована чорним, фартушок широкий; на ногах білі панчохи й низенькі черевички з опушкою.

Їржик обернувся, зачувши батьків голос. Попереду вже залунала музика, процесія зрушила з місця. Мікулаш, ухопивши сина за руку, квапливо заговорив, і Їржикові здалося, що голос його тремтить.

— Їржику, пам’ятай те, що пообіцяв мені вчора, не забувай ніколи. Як не повернусь увечері до Материнці, не жди мене, розумієш?..— Він хотів сказати ще щось, але натовп уже рушив за процесією. Мікулаш стис синові руку й став протискатися назад, між війти.

Здивований Їржик побачив, як батько ще раз обернувся, потім зник у натовпі. Але який він мав вигляд! Лице бліде, в очах якийсь чудний, тоскний вираз... Їржикові стало моторошно, він відчув: батько щось надумав. Хлопець вирішив стежити за ним, хотів пробратися ближче, але людський потік підхопив його. Лунала музика, вигуки й гомін юрми, віддалік гриміли мортири. Похід увійшов у браму, минув перше й друге подвір’я і спинився на третьому. Їржик весь час шукав очима батька, та марно.

Процесія стала півколом у третьому подвір’ї, звідки вели сходи побіля каплиці в маленький дворик під високою круглою вежею, яким ходили до замкових покоїв. Усі в третьому дворі не помістилися, частина мусила стояти в другому. Тиснява була страшенна, даремно слуги та кінна сторожа відпихали людей. Кожен хотів бачити князівську родину та гостей, як вони йтимуть до каплиці на урочисту відправу. Депутації міст і містечок та війтів з коншелами впустили через маленький дворик до замка. Сходи були застелені килимами, все кругом аж блищало, вбране запашним квітом. У коридорі біля залу, який нині називається залом Пікколоміні, чекали панські урядовці на чолі з управителем. Слуга в пишному уборі доповів, і депутація вступила до просторого залу, на стінах якого висіли портрети всіх визначних членів князівського роду. На узвишші в розкішному кріслі, оббитому червоним оксамитом, сидів молодий князь. Він щойно прийняв віншування вельможних гостей, а тепер прийшли піддані з присягою. Князь мав на голові білу перуку: з вузьких рукавів темно-синього гаптованого сріблом каптана виглядали мереживні манжети, шию обвивав білий шарф. На грудях, на довгому жовтому камзолі, теж шитому сріблом, біліло жабо. Вузькі панталони до колін, білі шовкові панчохи та черевики з срібними пряжками доповняли його туалет. При боці висіла коштовна шпага з золотим руків’ям. Вид молодого вродливого князя був трошечки блідий. Праворуч нього, трохи нижче, сидів королівський камергер, за його спиною стояв князів камердинер, тримаючи на червоній подушечці князівське жезло. По обидва боки сиділи півколом у пишних кріслах князеві родичі та високі гості.

Управитель, підступивши на чолі урядовців до князевого трону, тричі низько вклонився і виголосив вітальну промову, припоручаючи себе й своїх підлеглих ласці вельможного пана. Йосиф-Парілле милостиво кивнув головою, і урядовці відступили назад; управитель, одначе, лишився біля помосту. Потім, кланяючись, підійшли міщанські депутати, війти та коншели. Находський бургомістр у великій перуці чеською мовою прочитав від імені всіх місцевих управ довгу орацію, закінчивши її так:

— Маючи всю надію в бозі всемогутньому, що осіняє вельможних володарів наших благодаттю своєю, в щонайглибшій покорі молимо в нього для вашої високої ясної княжої милості утіхи серцю, доброго здоров’я повсякдень і божого благословення в усьому потомстві вашому й у неминущому цвіті добрих діл ваших і щиро зичимо, щоб славному роду княжому не було переводу, а ймення його славлене було від покоління до покоління по вік вічний. А смиренно того зичачи і приручаючи себе уклінно ласці та незмінній прихильності вашої високої ясної княжої милості, зостаємось вашої ясновельможної княжої милості вірні й покірні піддані.

Потім, поклавши «право» до ніг нового володаря, зложив перед ним від імені міщан присягу на «послух, вірність і покору». А управитель ім’ям князя знову віддав йому в руки «право».

Після бургомістра підійшли, низько вклоняючись, депутати Скалиці Чеської, Упиці й Гронова, а також і війти всіх сіл і, так само поклавши «право» до князевих ніг, зложили присягу не тільки на «послух, вірність і покору», а ще й на «підданство». Далі, одержавши з управителевих рук знаки своєї гідності, відійшли кланяючись назад.

Підвівся королівський камергер, узяв у камердинера князівське жезло й подав його князеві від імені її королівської величності, а тоді ступив кілька кроків уперед і вигукнув голосно:

— Віват Йозефус князь Пікколоміні!

Надворі засурмили сурми, від пострілів з мортир стрясалися шибки. Гості підвелися, урядовці, селяни й міщани тричі вигукнули: «Віват!» Знову залунали фанфари, загриміли мортири, подвір’ями замка, заглушаючи музику, покотився крик натовпу: «Віват! Віват!» У залі мовчав тільки Рихетський, та надворі Балтазар Уждян, що стояв недалеко від Лідки, хмурив чоло.

Їржик, сповнений нестерпно тоскного чекання, не зважав на вигуки й сам не кричав.

— Зараз вийдуть! — пробігло по людях.— Уже йдуть!

Піднявся новий гамір, крик, люди пхалися вперед, спиналися навшпиньки — хотіли бачити своїх гнобителів у всій пишноті. Аж от заграла знову музика, за мурами загриміли мортири, і люди загорлали:

— Віват! Слава!

На сходах показалося панство в дорогих гаптованих уборах: князь, королівський камергер, графи й барони, вельможні дами з високими напудрованими зачісками, в розкішних барвистих сукнях. Марно силкувалися гайдук зі слугами стримати натовп. Зчинилася штовханина. Князь, милостиво киваючи головою й усміхаючись людям, уже підходив до каплиці.

Ніхто не помітив, як зметнулася над ним чиясь рука, як блиснула в ній під сонцем криця. Та в цю ж мить розітнувся несамовитий зойк, потім знявся галас, переполох.