Розділ «Книга друга Скалаки»

Їржик розповів, що по смерті дідуся вони перебралися аж за Ртиню та живуть там і досі.

— Я прийшов подивитися, чи справді тут така біда, як у нас говорять.

Багато дечого не сказав він: і що вони з батьком весь цей час ходили від села до села, ночуючи здебільшого в лісах, і що батько послав його сюди умисне, і з якою радістю виконав він наказ суворого, понурого батька, бо ж сподівався зустрітися з тою, милого личка якої не бачив так давно.

Сонце ховалося за ліс. Лідка стояла під липами, дивлячись на шлях, по якому котилися осяяні призахідним сонцем клуби куряви. І хто ж з’явився перед нею в цих червонястих клубах! В дівчини аж серце замліло. Завищали колеса, коні стали, дядечко Балтазар, наче молодий хлопець, зіскочив із воза й весело гукнув:

— Ходи сюди, Лідко, гостя тобі везу!

11. Дорогий гість

Лідка зашарілась і в милому збентеженні стала перед Їржиком. Старий драгун усміхнувся й уже підняв був руку підкрутити пишні вуса, та згадав, що давно зголив їх.

На кабиці в сінях тріскотів вогонь; стара Бартоньова готувала рятівникові своєї любої внучки розкішну як на той час вечерю — яєчню і затірку. Лідка крутилася, як веретенце; ніколи ще не була вона така швидка та моторна, як того вечора.

Їржик сидів у світлиці сам. Балтазар вийшов до стайні, тоді поліз на горище. Бідний хлопчина сидів у хаті, де він народився. Все тут було так само, як за його дитинства: он велика піч, біля якої панський слуга боровся з дідом, а там сердешний дідусь упав, а тут пролилася кров вірного Цигана... Задумавшись, Їржик мимовільно підвівся, вийшов у сіни, вступив до комори й став посеред неї. Вже смеркало, малесеньким віконцем пробивалося останнє світло дня. Їржик бачив ліжко з стареньким квітчастим покривалом, на стіні над ним — образок у віночку зі свіжих квітів. Це тут він пробув із тіткою, батьком і дідом останні хвилини перед утечею. Спогад про минувшину стис йому груди.

По вечері Балтазар довго сидів із Їржиком; старий вояк не міг надивуватися з розумного хлопчини. Розмовляли про недорід та нужду, про голод, про панщину. Лідка, сидячи в кутку, слухала.

— Вже ж по всій окрузі народ ремствує,— казав Балтазар.— І тепер лихо, а як молодий князь стане володарем, буде ще гірш. Десь за тиждень має бути церемонія...

— Та що народ ремствує, це добре,— відказав Їржик. Балтазар здивовано глянув на нього.— А то, господи боже, що воно й за люд настав, — вів далі юнак.— Мучать його, мордують, а він мовчить. Давніше, за старих часів, не стерпіли б.

— Ти гадаєш? Тепер би нічого не вийшло. Що ж вони можуть удіяти?

— Взяти панів за горлянку.

На хвилину запала тиша.

— Гей, хлопче, хлопче, ти ще молодий, кров у тебе гаряча. Я на твоєму місці теж рубав би отак з усього маху, але... Шкода й гадки.

— Так, по-вашому, нічого б не вийшло, хоч би й усі разом...

— Еге-ге, Їржику, якби ж то всі разом... Та чи буде воно так? І що то за думки в тебе...

— Та якби вони обернулися в діло... Ніхто про нас не дбає, бог задля нас чудес творити не буде, отож мусимо дати собі раду самі.

— Покинь і думати про таке, Їржику. Я теж колись думав був про це, але з нашим народом нічого не зробиш. От якби з полк драгунів:, він більш вартий, ніж тисяча хлопів.