Розділ «Книга друга Скалаки»

На дорозі в березовому гаю затарахкотів віз; Їржик, виглянувши у вікно, швидко сказав:

— Не бійтеся, на якийсь час буде вам хліб!

Він вибіг надвір і подався до гайка, гукаючи: «Стійте!» — на Уждяна із Ванєком, що везли з млина трохи збіжжя та борошна. Догнавши їх, Їржик попросив Балтазара, щоб віддав борошно йому.

Старий драгун очі витріщив.

— Себто як? — спитав він.

— Там на хуторі з голоду помирають.

— Хм... Ми скоро теж, мабуть, помиратимемо. Навіщо тобі стільки зразу?

— На всю сім’ю.

— У луцького мірошника є ще.

— Так у них грошей нема.

— У кого це «в них»? Ти що, не їхній? Ти хто такий?

— Я... Їржик... Скалак.

— Стонадцять чортів! Чого ж ти зразу не сказав! Ай-яй-яй, так це ти тоді в лісі... Грім би його побив, того князя! Хто б то подумав!.. Ото Лідка зрадіє! Їдьмо зі мною, гайда на воза. А як там тато й дідусь?

— Дідусь померли...

— Он воно що!.. Але ж...

— Дядьку, будьте ласкаві, дайте тим горопахам борошна!

Балтазар, не довго думаючи, завдав мішок на плечі Ванєкові, і той нехотя відніс його на хутір. Їржик теж іще повернувся туди — сказати, від кого цей дарунок, та попрощатися. Мати й дочка зі сльозами дякували йому.

Сівши на воза, Їржик мусив усе розповісти старому Уждянові про себе та своїх рідних.

Драгуна дуже засмутила звістка про смерть старого Скалака.

— Випив повну, сердега... А втім,— додав Уждян трохи згодом,— воно й ліпше для нього, що він уже там. Багато б радості він тепер мав? Ну, а тато?