Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Ванєк колись уже служив у фільварку і тепер став напочатку вчителем свого хазяїна, а той, ще з війська навиклий до всяких злигоднів та труднощів, не втрачав охоти до господарювання.

Великою пільгою було йому звільнення від панщини. Як часто доводилось Балтазарові чути ремство селян: тільки-но надійде час орати й сіяти та стане на годині, так, було, і йде по дворах посланець із замка. І мусять нещасні кріпаки виходити на панські лани, ще не обробивши своїх.

Звісно, Балтазар із Ванєком не могли зорати й засіяти всієї землі, що належала до садиби. Для цього б їм не вистачило ані пашні, ані іншого засобу. Та вони сподівалися надолужити пізніше те, чого не спроможуться зробити першого року. Балтазар легко звик до нового життя і був ним задоволений. Господині він не потребував; вони з Ванєком, обидва старі парубки, були призвичаєні до простої страви, яку вміли собі зварити самі. Ванєк порався вдома, доїв двох корів, а господар працював у полі, найнявши за погонича одного підлітка, сина бідного халупника з їхнього ж таки села.

Балтазар Уждян вважав себе за находського уродженця, хоч народився в таборі під Темешваром. У селі Ж. знали весь його життєвий шлях. Мати Балтазарова була родом із села Олешниці біля Червеного Костельця й служила там наймичкою в одного господаря. Балтазар з любов’ю згадував її і казав, що він удався в неї. Була вона висока, чорнява, з огнистими карими очима. Заміж вона вийшла незвичайно: Балтазарів батько викрав її з Олешниці.

Сталося це так. У неділю вранці господар із господинею пішли до церкви, й Катерина лишилася вдома сама. Вийшла вона на двір нагодувати дробину, аж тут біля воріт майнув гусарський доломан, блиснула шабля. Дівчина, знаючи, які ті вояки розбещені, метнулась була назад у хату, але незнайомий вершник уже в’їхав у двір і гукнув: «Постривай, дай води напитись!» Вона боязко подала йому води в череп’яному кухлику, але гусар кинув кухлик на землю, вхопив дівчину в оберемок, і не зчулася вона, як опинилась уже на коні. Вояк, посадивши її перед себе й міцно тримаючи, втихомирював дівчину та сміявся, з її плачу. Марно просилася Катерина, марно видиралася з його рук.

Господар дуже здивувався, не заставши Катерини вдома. Люди бачили, як віз її гусарин на коні; пошкодували за нею трохи, та як була вона сирота, то ніхто й не став її розшукувати.

Гусар, що заїхав до Олешниці випадком, одвіз свою здобич до табору. За тих часів це була звичайна річ; куди лиш не йшли полки, за ними повсюди мандрувало немало жіноцтва, здебільшого різних волоцюжок та повій. Ото між такий набрід і потрапила недосвідчена Катерина. Розповідала потім синові, скільки вона наплакалася та як мало не зсохла з туги. Втекти шкода було й гадки: військо вже зайшло до чужих, далеких країв.

Чоловік її був словак. Він любив Катерину і спершу був дуже ласкавий до неї, але потім удався в пияцтво та картярство. Отоді-то й набралася найбільш лиха його дружина.

Гусарський полк потрапив до Угорщини, до армії принца Євгенія[13], що вирушив у похід на турків. У таборі війська, яке в 1716 році облягло Темешвар, і породила Катерина Балтазара.

Наступного року принц Євгеній, простоявши два місяці під Белградом, вирішив здобути турецьку фортецю нічним штурмом, щоб покласти край виснажливій облозі. Розгорілася запекла битва. Цілу ніч до світання й цілий ранок билися дві армії.

Хоч Катерина вже й звикла до страхіть війни, однак тієї темної ночі вона стояла перед табором сама не своя і дивилася туди, де, мов у якомусь пекельному танку, рухалися юрми вояків; вона знала, що це бій вирішальний. Турецьке військо прийшло на поміч залозі фортеці, в таборі цісарської армії лютували пошесті та голод.

Катерина, тремтячи, тулила малого сина до грудей. У нічній темряві гриміла канонада й рушнична стрілянина, аж земля двигтіла; спалахи пострілів прорізали морок, мов блискавки. Цілу ніч простояла так Катерина, в страшній тривозі молячи бога, щоб зберіг їй чоловіка та дав перемогу цісарському війську. До табору вже зносили поранених, рев битви вже, було, трохи стих, тоді знов почав наростати.

Небо поблідло, на сході заясніла над обрієм світла смуга. Поранених прибувало; з табору й до табору на вмилених конях мчали, як скажені, ад’ютанти. Засурмили сурми, забили барабани, знявся гамір; останні полки виступили з табору в бій.

Жінки, потерпаючи, поралися біля ранених; здавалося, що цісарському війську непереливки.

Зійшло сонце, й ранкове повітря затремтіло од тисячоустого щасливого крику: «Перемога!» Той крик розлігся по всьому цісарському війську й радісною луною озвався в таборі. Гроза стихала, змовкав гарматний грім і тріскотнява рушниць. Принц Євгеній переміг, Белградська фортеця здалася. Мури, рови і поле довкола просякли людською кров’ю, новий день побачив тисячі спотворених трупів, серед котрих лежав із розрубаною головою і гусарський вахмістр Уждян. Дружина не дочекалася його, Балтазар так і не побачив свого батька.

В далекій чужині, серед воєнного грому, лишилася Катерина зі своїм сином сама-самісінька. Наплакалась же вона та набідувалась! Хоч і знущався з неї часом чоловік, та все ж таки був у сердешного немовляти батько, була якась підпора. Катерина згадала рідний край, і давня туга за батьківщиною спалахнула в ній з новою силою. І хоч її не пускали, хоч дехто й золоті гори обіцяв, та вона безстрашно подалася незнаними краями додому. Довго мандрувала вона, багато зазнала лиха, поки дісталася до рідного села. Люди в Олешниці насилу впізнали цю високу жінку, худу, запечену, аж чорну на виду, що прийшла до села, несучи на руках хлоп’ятко. Катерина знову стала за наймичку.

Ледве підріс Балтазар, як уже мусив по своїй змозі помагати матері. Коли йому минуло шістнадцять, мати його померла, а ще за рік і він зник із села. Подейкували люди, що завербувався до війська.

— Гусарська кров заговорила! — мовляли.

Про своє дитинство Балтазар не розповідав ніколи, не вбачаючи в ньому нічого вартого уваги або принаймні цікавого для слухачів — полкових товаришів або селян із Ж. Згадував тільки найпримітніші події, які сталися з ним самим або про які чув од матері. Зате своє солдатське життя змальовував дуже широко, часом аж надміру, і завжди з великою охотою й захопленням. Пам’ять у нього була дивовижна. Немало світу він об’їздив і перебачив, але все міг пригадати точно і до найменших подробиць. Чудово пам’ятав, де і що їв і пив, де згубив люльку й добув нову або де й коли перековував коня.

На сімнадцятому році життя Балтазар завербувався до пішого полку князя Пікколоміні. Отам-то він дізнався, що вояцьке життя зовсім не таке, як він чував і яким уявляв його собі. За тих часів військова служба тривала вісімнадцять-двадцять років; старі вояки, що дослужували вже другий десяток і посивіли в походах, вважали за новобранців навіть тих, хто прослужив років п’ять.