Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Уже виколосилися жита, під гарячим сонцем достигло зерно. Балтазар з Ванєком звозили свій перший урожай до стодоли.

Літо минуло.

10. «Скеля» оживає

Під липами перед «Скелею» сиділи на дерновій лавці старі вояки, а нині хлібороби — Балтазар із Ванєком. Господар подав своєму челядникові й товаришу повного гамана з тютюнцем — набити майже догорілу люльку,— а сам, пускаючи в чисте повітря хмарки синього диму, задивився на дорогу, що збігала до села. На ній не було ні душі. В гірському селі стояла недільна тиша.

Ванєк, набивши люльку, припалив од господаревої клаптик губки, поклав жарину в свою і завзято запахкав. Розмова, що була стихла на хвилину, почалася знову. Тема була та сама, щоденна, невичерпна: військова служба та переваги піхоти чи кінноти.

— Ото щастя — на марші місити багно або здіймати куряву, висолопивши язика од задухи. От на коні — інша річ! Сидиш як пан, маєш на собі тільки шаблю та карабіна, решту несе конячка,— хвалився драгун.

— Еге ж, еге ж, конячка! А як приїдете виморені на нічліг, ще треба подбати про ту конячку, вичистити її, а наш братчик лягай та й спи!

— Та хоч-не-хоч ляжеш, бо на ногах уже не встоїш! Хе-хе-хе! А голодувати вам мало доводиться? Чи багато понесеш на собі? Коли й добудеш чого побільше, то дорогою мусиш викинути. Еге, я пам’ятаю, як до нас раз у раз бігали гамашники-багноміси та канючили: «Земляче кіннотнику, дай шматок хліба!» Або ж чи я не бачив, які в них ноги після походу опухлі, аж кров, було, дзюрить. Еге, кінські ноги — золото!

Балтазар, розійшовшись, махнув рукою. Тоді пахкнув кілька разів люлькою — говорячи, він держав її в лівій руці,— але вона вже погасла. Старий сплюнув і провів рукою під носом, немов хотів погладити вуса, забувши, що зголив їх іще тоді, як став хліборобом.

Ванєк, визнаючи в глибині душі, що господар правду каже, все-таки не хотів здаватись, хоч Балтазар іще раз вигукнув:

— Еге, кінські ноги — золото!

Та вже розкривши рота відбити атаку, Ванєк раптом побачив маленьку дівчинку, що вийшла з-за гіллястих дерев.

— Диви, господарю, гості!

Дівчинка — років так десяти — спинилася під старою липою, немов боячись іти далі, й несміло дивилась на чоловіків, що сиділи на лавці. Хоч уже стояла осінь, дівчинка була вдягнена зовсім по-літньому: лиш старенька суконька прикривала її худеньке тільце. Гарне, м’якеньке біляве волоссячко було непокрите; босі ніжки запорошені — видно, дівчинка зранку пройшла шляхом уже добрий шмат.

Старий драгун, зиркнувши на дівча під липою, гукнув:

— Ану, підійди ближче, пуцьверінку!

Голос його звучав не дуже-то привітно, і дівчинка, певно, злякалася владного тону, бо підступала повільно-повільно.

— Та не бійся, дівко, йди сюди! — підбадьорив її Ванєк.

Тоді дівчина підійшла сміливіше.

— Звідки ти? — спитав Балтазар.