Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— Зразу, як ми від’їдемо, збирайтеся.

— І навіщо тебе сюди принесло, Балтазаре?

— На твоє щастя. Ну, вколошкав би ти князя, а далі що? Це ж тобі не те, що нашого братчика... Але ти затям добре, то блазень мстивий... Куди ви хочете податися?

— Ще й самі не знаємо.

— Тільки не гайтеся. Може, скоро побачимось... Чуєш, уже зібралися. Ну, хай вас бог береже,— щирим, приязним голосом промовив старий драгун і вклав Мікулашеві в руку гаманець, в якому було трохи срібних грошей. Підійшовши до Марії попрощатися, він одчепив баклажку з вином і поклав їй на ковдру.— Це тобі, покріпишся трохи. Ну, з богом, щасти вам!

Усі щиро стисли йому руку, тільки малого Їру драгун за поспіхом не помітив. У комірчині запала смутна тиша; знадвору чути було кроки, дзенькіт острог та кінське іржання. Мікулаш, підійшовши до віконця, побачив, як із двору виїхали троє верхівців і поїхали шляхом угору.

Він звів очі до зоряного неба й мимохіть стиснув кулаки. Весь світ раптом остогид йому. А бог? Як може праведний бог до отакого допускати?

Його сивоголовий батько заломив руки, і тихою комірчиною полетіло глибоке зітхання, схоже на болісний стогін.

— Мусимо втікати, кинути домівку... Навіки!

7. Марні розшуки

Перший промінь ранкового сонця, що пробився до низенької світлиці на «Скелі», не розбудив її мешканців, не осяяв сивої голови старого господаря, схиленого на молитві біля вікна. А заблукавши до вбогої постільки, не збудив, як бувало, Їру: постіль була порожня. Моторна господиня Марія не кресала вогню, щоб, ставши навколішки біля печі, розпалити в ній. Тиша стояла на «Скелі». Вікна позавішував мороз білим серпанком, у хаті було холодно. Посередині лежав перекинутий стілець, а там стіл стояв зсунутий із свого місця; з лавки звисала хустка, напевне, забута. Ковдр на ліжку не було. Господарі покинули обійстя, втекли з нього, як і сотні інших селянських родин.

А он на темній долівці біля печі червона пляма — кров! Тут точився бій, собака бився тут; він теж зник, лишився тільки цей слід його вірності та одваги. В морозну ніч пішли вигнанці, і їхній жаль немовби сповнив смутком усю оселю. Сумно стало на «Скелі».

Лиш на хвилину було порушено тут тишу. Рано вранці, мов лягавий пес, прибіг сюди камердинер із кількома селянами, принизивши їх до ганебного діла — в’язати своїх сусідів та вести до замка. Він гасав по садибі, обшукував усе, од горища аж до погреба, й сипав прокльонами, не тямлячись од люті. Та ні він, ні селяни не знайшли нічогісінько. Панський слуга присікувався до них — вони, мовляв, змовилися з утікачами,— випитував їх на всі лади, обходив із ними все село й навіть згарища під снігом, але так нікого й не дошукався. Селяни, що ходили з ним, самі дивом дивувалися, куди це так могли щезнути Скалаки. Камердинер повернувся на «Скелю» й ще раз облазив там усе. В хліві лежала Лиска; на ній і окошився великий гнів пана камердинера. Він так копнув її, що бідолашна корова від болю аж підхопилася, але не встояла на ногах і знову впала на голі дошки.

Потім посипав сніг, і скоро на дворі позамітало всі кінські сліди, що лишилися від минулої ночі. І сліди босих ніг та чоловічих чобіт, що вели аж ген на кручу над річкою, теж засипало снігом.

Князевим ім’ям камердинер звелів війтові не пізніш як за три дні розшукати тих бунтівників зі «Скелі» й приставити до Находського замка для покарання, грозячи панською неласкою та тяжкою покутою йому самому, якщо це не буде зроблено. Війт низько вклонився, за ним і всі інші. Потім війт подержав камердинерового коня, ще один хлоп — стремено, і знову всі вклонилися панові з замка, котрий, гордовито піднявши голову, поїхав до садиби, де вони з молодим князем заночували.

Князь сів у вистелені ковдрами сани, до яких запрягли четверо худих коненят. Возій цьвохнув батогом, і коні чвалом вихопилися з села. За саньми їхав верхи камердинер, ведучи на поводі князевого Гнідого.

Тільки тоді хлопи понадягали шапки й зітхнули з полегкістю. Не один із них лихим поглядом провів сани, що скоро зникли з очей за метелицею. Потім селяни розійшлися по своїх домівках: ніхто не наважився бодай підняти стиснутий кулак.

На «Скелі» знову настала смутна тиша. Про те, що сталося з Скалаками, багато говорили на селі, але були то самі здогади, певного ніхто нічого не знав.

Другого дня по обіді до села завітав Балтазар Уждян. Він заїхав прямо до війта. Той йому все розповів — як камердинер розшукував Скалаків, як нишпорив скрізь та казився. Старий драгун, слухаючи, раз у раз буркав щось не вельми похвальне про панського попихача. Війт нарікав та плакався, що боїться панів із замка.

— А тобі який клопіт, пане-брате? Ні ти, ні той панський пес їх не знайдете. Ти що думаєш, дурні вони тут зоставатись, аби вам у руки попастися? Нічого не бійся, скажи тим каламарям у замку, що на Находщині їх немає.