Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Вернувся Ванек, несучи окраєць чорного хліба.

— Ану веди мене до своєї бабусі,— звелів Балтазар.

Дівчатко повело Балтазара, за ними пішов і Ванек. Недалеко від дороги під липою сиділа чи скорше лежала жінка, біля неї на землі валялися невеличкий клуночок та ліщиновий костур. Забігши вперед, дівчинка стала перед бабусею навколішки й показала їй на чоловіків, що наближалися до них. Старенька насилу звелася й сіла, спершись на дерево спиною.

Балтазар, якось незвичайно поважно розмовляючи з Ванєком, підійшов до жебрачок і побачив бліде обличчя, яке порили зморшками літа, а надто клопіт та нужда. Очі в старої були запалі, тьмяні, одіж злиденна, латана-перелатана. Убога жінка, жебрачка... Баба з онукою жадібно їли поданий їм хліб. Лиш як вони його доїли, Балтазар почав розпитувати стареньку.

Вони дуже скоро порозумілися. Баба була з Олешниці, з того самого села, яке старий кавалерист вважав своєю батьківщиною. Він пригадав, що знав колись цю жебрачку ще молодою дівчиною; тепер їй було років шістдесят. Вона теж згадала гусарового сина, котрий ще юнаком утік до війська, але нізащо в світі не впізнала б його сама. Стара дивом дивувалася з того, як склалося його життя, і зичила йому щастя. Тоді згадала себе й, гірко нарікаючи, розповіла чоловікам у кількох словах про свою недолю. Лишилася в неї по небіжчику чоловікові халупка, де вона й жила в великій нужді з єдиною дочкою. Пристав до них у прийми один хороший хлопець із села, та не пожили молодята й чотирьох років, як пруссаки силою забрали його до війська. Так він і не вернувся.

День уже хилився до вечора.

— Куди ж ви йдете? — спитав Балтазар.

— А куди очі світять, — зітхнула стара.— Нема в нас домівки ніде, голод нас жене з нашої хижки.— І, поглянувши на сонце, що стояло вже невисоко над лісом, попросила Балтазара, щоб пустив їх переночувати, бо вона вже стомилася дуже й ноги болять.

— Та я б вас і сам не одпустив,— відказав старий вояк і пішов з Ванєком до воріт. Старенька пошкутильгала за ними; онука держалася за її спідницю. В хаті вони повечеряли всі разом, а як смерклося, Ванєк постелив їм на долівці. Тільки Балтазар іще довго сидів за ворітьми, пихкаючи люлькою.

Над чорним лісом уже давно висів місяць, коли він надумав лягати. Ввійшовши до хати, побачив, що всі уже поснули. Очі його спинилися на малій Лідушці, яка міцно спала на соломі. «Ач як розметалося, бідолашне! — подумав старий вояк.— Таке мале, а вже стільки натерпілось. А щічки як розчервонілися! Все ж таки велику втіху має та нещасна стара...» Ще за вечерею Балтазар жартома сказав, що в неї вже й онука є, а він, бач, і досі старий парубок. Тепер знову ця думка мимохіть майнула у нього в голові, але він уже не засміявся. У нього, старого буркуна, в цілому світі немає душі рідної...

Постоявши трохи над сонною Лідушкою, Балтазар махнув рукою, ліг і зразу ж міцно заснув.

Прокинувшись уранці, він побачив, що Бартоньова вже сидить на соломі. Лідушка ще спала.

Ванєк уже порався по хазяйству. Він уніс глек молока скип’ятити на снідання, взявся був за кресало, щоб розпалити в печі, та Бартоньова випередила його. Вечеря та спокійний сон покріпили стару, до того ж вона хотіла чимсь віддячити гостинному хазяїнові, а тому не дала Ванєкові затопити, сама скип’ятила молоко й прибрала в світлиці та в сінях.

Балтазар був приємно здивований, коли вернувся знадвору. Лідушка вже вертілася коло печі, помагаючи бабусі. Господар покликав їх до столу; а коли Бартоньова, поснідавши, взяла свій клуночок та стала дякувати, збираючись іти, він спинив її біля порога:

— Слухайте, бабо, чи не схотіли б ви зостатися в нас?

Старенька аж очі вирячила; спершу вона прийняла ці слова як жарт, потім стала відмагатися, що, мовляв, уже стара, що тільки хліб дурно їстиме, бо не здужає обпорати всього в домі, та зрештою, плачучи від радості, погодилася.

— Хай вам бог оддасть, господарю, за оце дівча, убогу сирітку, що ви її пожаліли!

— Хочеш зостатися тут, Лідко? — спитав Балтазар дівчинку, і вона, усміхаючись, радісно закивала головою.

Того дня старий драгун був незвичайно веселий. Ходячи по дворі, посвистував, а в хліві, чистячи шкребницею вірну Медушку, мугикав свою улюблену жовнірську пісеньку:

В чистім полі вояк лежить,