Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Війт вилупив очі.

— Що, ніяк не второпаєш? А ти сам зостався б, якби йшлося про твою голову? Я оце їду з Броумова, так чув дорогою від полицьких, що в Д. бачили якусь сім’ю втікачів. Це, звісно, невелике диво, але як я розпитав про тих людей, так за всіма прикметами вийшло, що то були Скалаки, більш ніхто. Можеш це сміло сказати хоч би й самому князеві. Хай собі їх у Полицькій окрузі ловлять, то вже не твій клопіт, а тут у вас їх шкода й шукати, так і скажи.— І Балтазар пригладив свої довгі вуса.

Війт зітхнув із полегкістю.

Драгун просидів у нього до смерку, а тоді осідлав кобилу й, не прийнявши війтових запросин переночувати в нього, поїхав. Уже стемніло.

— Тепер він їм так і скаже. Хай собі нишпорять,— мурмотів старий вояк, їдучи назад до Костельця.

Гніда кобилиця поволі ступала дорогою, що вела на гору. З’їхавши на верх, Уждян звернув із шляху праворуч і зупинився в пустому дворі на «Скелі». Біля воріт сумовито шуміли старі дерева. Під’їхавши під саму хату, Балтазар голосно покликав:

— Мікулашу! Мікулашу! Це я, сальва гвардія!

Але на той поклик ніхто не озвався, ніхто не вийшов із хати. Балтазар покликав іще раз, та відповіді не було. Постоявши трохи, він повернув коня й поїхав, невесело подумавши: «Куди ж вони подались, бідолахи, де поневіряються?..»

Драгун стис коліньми боки своїй кобилі, й вона припустила ристю. Уждян повертався до Костельця.

Родина Скалаків як у воду впала, ніде не знайшли й сліду їхнього. Та й хто б із односельців так пильно дошукувався їх? Утікачів жаліли; згадуючи про них, люди й самі скаржились на свою кріпацьку недолю. Всі сходились на тому, що Скалаки, певне, сховалися над річкою у вільшнику, в тій убогій халупці, що належала до їхньої садиби; та жодного сліду, який свідчив би про це, ніхто не бачив. Війт і не пробував дістатися туди ані карколомною стежкою по кручі, ані манівцями, занесеною снігом долиною; він був радий, що про цю криївку мало хто знає. Війтові не дуже-то хотілося тягти свого сусіда до замка на тортури, а то й до крайового суду в Градець-на-Лабі.

На своє виправдання він принижено, скрушно переповів панові камердинеру те, що нараяв йому Балтазар Уждян. Камердинер лаявсь, грозився, мало не луснув з люті. Зрештою війта відпустили; відходячи, він низенько кланявся, а за брамою замка, йдучи додому, посміявся з великорозумних панів.

— Нехай тепер шукають, — тихенько сказав він сам собі.

А до села приніс новину: молодий князь занедужав. Війт сам бачив у замку, як сходами до князевих покоїв поспішав гладкий замковий лікар у пишній перуці й з окулярами на червоному носі.

Останні дні січня 1763 року не стихала хуртовина. З захмареного неба майже без упину сипав сніг, усі дороги позамітало, й селянам доводилося прочищати їх. Із Находського замка не надходило більше ніяких розпоряджень щодо втеклих Скалаків. У війта наче камінь із пліч спав.

Саме в ці дні, мов блудний вогник, пробігла по околиці радісна вість: смолоскип війни згасає! Скільки разів уже розходились такі звістки й скільки разів затихали... Змучені хлібороби вже й віри їм не йняли.

Та цього разу жадана вість не згасла, як той болотяний вогник. Цісарські урядовці потвердили її, оголосивши: року 1763-го місяця лютого 15 дня в саксонському мисливському замку Губертсбург під Дрезденом укладено мир[10].

Весь край зітхнув з полегкістю. Але чад погаслого ненажерливого вогню ще висів над землею. Підписання миру не могло усунути страшних наслідків війни. Прикордонні округи, особливо Находщина, зазнали найбільше лиха за часів прусських війн, але й по їх закінченні не настав край злигодням. Військо поверталося з Сілезії та Кладська, де стояло досі, й велика його частина проходила через находські села. А тоді ще на довгий час стали постоєм гусари. Кінець війни був для хлопів не легший, ніж її початок. Вояк на постої в селянина був паном, самовладним господарем. А для похідних колон кріпаки повинні були доставляти харч, фураж і підводи, вдовольняти всі їхні потреби.

За тих часів, як і воєнної доби, безліч селян покидали свої домівки, й панам, аби не терпіти збитків, доводилося силою примушувати людей займати покинуті господарства.

8. Новий господар

У селі Ж. хлібороби ладнали своє знаряддя. Сніг із горбів та схилів посходив, теплий вітер звістував весну. Селяни з більшою охотою бралися до плугів, ніж торік чи позаторік. Вони знали, що цього року невблаганне військо не витопче їхнього жита й не викосить його коням на пашу. Тільки одна грізна хмара висіла над ними, як і щороку: панщина. А навесні 1763 року вона була страшніша, ніж будь-коли. Худоби в селянських хлівах поменшало; і коні, й корови, й вівці та свині або жовніри позабирали, або ж вони самі поздихали з голоду та від пошесті. Як тут одробити всю панщинну роботу, та й самому обсіятись?