Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Було в селі кілька дворів покинутих, спустілих; на їхніх господарях колись лежала велика підданська повинність. А тепер замок, щоб уникнути збитків, примушував хлопів одбувати панщину за своїх односельців, котрі покидали землю.

— А як же «Скеля»? Так і висітиме в нас на шиї? — понуро питав війта його сусіда Духач.— Ото мороку матимемо — три дні на тиждень із двома тяглами відробляй за неї. А що, про Скалаків так нічого й не чути?

— Ні слуху ні духу, немовби й не жили тут ніколи. Бозна-де запропали.

— Ну, таке господарство пани без господаря не залишать.

— Тільки чи знайдуть кого...

— Ото буде комусь легко починати на новому місці. Ні телятка, ні колосочка, анічогісінько, як виметено...

Довго здавалося, що на господарство Скалаків так і не знайдеться охочого. Ніхто не приходив, як у 1628 році, щоб осісти на ньому. Та коли почали розпукуватися дерева, ожила й садиба над урвищем.

Десь на початку травня по обіді до двору «Скелі» в’їхав віз, запряжений парою коней. Із передка зіскочив возій, уже немолодий чоловік. А другий, що сидів іззаду, заходився скидати на землю в’язки соломи й сіна, накладені на возі. Його товариш показав йому, де тут хлів, і він, узявши одну в’язку соломи, поніс її туди, а згодом завів до хліва й коней.

«Скеля» стояла трохи віддалік від села, і тому сюди не позбігалися одразу цікаві сусіди чи принаймні їхні діти. Нові господарі «Скелі» занесли до комори кілька повних мішків, складених на дні воза, а потім прибрали сіно та солому.

Возій, узявши з воза величенький клунок, поніс його до хати й поклав на лавці біля печі. Зайчики полудневого сонця тремтіли на стінах і темній долівці. За вікнами, в зарослому травою, занедбаному садочку, весело виспівував якийсь птах, і той спів у смутній тихій світлиці якось дивно проймав душу. Все в хаті було так, як і після тієї фатальної ночі, що погнала родину Скалаків блукати світами; тільки вікна потемніли від пилюки й дощових патьоків та в кутках і попід стелею сіріло густе павутиння, в якому непорушно сиділи чорні павуки. Стіл і досі стояв так, як після пам’ятного бою, а з лавки ще звисала забута хустка. Після тих подій навряд чи хто переступав цей поріг.

Чоловік трохи постояв у задумі біля порога, а тоді, зітхнувши, розв’язав клунок і повикладав з нього всіляке потрібне в господарстві начиння: молоток, сокиру, свердел, цвяхи тощо. Потім приніс оберемок соломи й розстелив на ліжку, а вийшовши ще раз надвір, до воза, вернувся з меншим клунком — згорнутим великим білим плащем, із якого стирчали металеві піхви шаблі. Плащем він застелив ліжко, а на гвіздках над ним повісив важкий драгунський палаш і пістоль у мусянжевій оправі, що теж був угорнений у плащі.

Дивний вигляд мали ці оздоби на почорнілій стіні сільської хати, але, глянувши на могутню постать власника тієї зброї, кожен сказав би, що вони тут на своєму місці. Незважаючи на його наполовину сільське вбрання, в ньому легко було впізнати вояка: весь вигляд, і хода, й мова нового господаря «Скелі» свідчили про це. Був то Балтазар Уждян.

Він порався в хаті, не складаючи рук, до самого вечора, переставляв усе, давав усьому лад, щоб хоч трохи обжити дім. Товариш ретельно помагав йому, виконуючи короткі по-військовому накази.

Балтазар вийшов поглянути на кобилу. Хіба ж міг старий кавалерист не дбати про свою Медушку, котрій тепер малося відвикати від вояцького сідла й привчатись до тісного хомута селянської коняки! Вона одчайдушно хвицалася, коли на неї вперше надягли робочу збрую і запрягли її до воза. Балтазар щиро жалів свою Медушку, але радніший був завдати їй такої кривди, аніж розлучатися з вірною подругою нелегкого вояцького життя.

— То що, Медушко, зостаємося тут? — загомонів він до кобилиці, погладжуючи її.— Такого привілля, як у війську, нам уже не буде, зате вівса діставатимеш більше.— І підгорнув їй обрік у жолобі.

Коли він вийшов на двір, уже смеркало. Тихий, теплий весняний вечір спадав на землю. В сінях нового господаря привітало червоне сяйво домашнього вогнища: Балтазарів челядник розпалив вогонь на кабиці під димарем і варив скромну вечерю. Коли Балтазар підійшов, товариш подав йому цимбали, що їх знайшов у кутку в світлиці. Це були ті самі цимбали, на яких пихатий панський слуга примушував старого Скалака грати веселої. Чи то Скалаки за поспіхом забули їх, чи просто не змогли взяти з собою.

Балтазар знав ці цимбали, чував колись і музику, що її видобував із них старий Скалак або його син; побачивши їх, старий драгун знову згадав нещасливу родину, про яку думав, переступаючи сьогодні поріг цієї хати. Тепер і батько, й син не стали б, певне, розважатися грою на цимбалах; не потішила б їх музика в їхніх злигоднях. А він, котрого Скалаки колись так гостинно прийняли до себе в дім, став господарем на обійсті, з якого їх було вигнано.

Після вечері Балтазар, іще вийшов із товаришем надвір, під старі липи. Запаливши коротеньку дерев’яну люльку, він почав складати на завтрашній день «ordre de bataille»[11]: як розумний господар, розподіляв роботу на завтра собі й челядникові.

Любо було йому сидіти під шумким віттям старих лип: ані сурма не кликала його до сну, ані суворого наказу, що збудить серед ночі, не треба тобі боятись. Про це й розговорився Балтазар; а Ванєк, челядник його, був слухач тямущий, досвідчений у таких речах, теж бувалий вояк: він одслужив більш як вісімнадцять років у Вольфенбюттельському пішому полку і міг вам точно сказати, скільки місяців та днів понад вісімнадцять років носив рушницю. Балтазар уподобав його, як старого вояка, але сам не встерігся від пихи: кавалерист тілом і душею, він через це вважав себе за щось вище й дивився на піших «багномісів» трошечки згорда.

Була вже пізня ніч, коли відставні вояки пішли спати. Балтазар іще раз заглянув у стайню до Медушки, а потім утомлено простягся на вбогій солом’яній постелі. Ванєк постелився собі на долівці біля печі, погасив світло, й за хвилину обидва старі вояки вже хропли на всю хату.