Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Коли Балтазарова мати в гомінливому військовому таборі народила сина, їй, либонь, і на думку не спало, що він може колись стати мирним хліборобом. Вона була певна, що виростить його для ворожої кулі.

Скінчилась Семилітня війна, і велику частину австрійської армії було розпущено. В драгунському полку Марії-Терезії одним з найстарших драгунів був Балтазар Уждян; адже він служив ще з 1735 року й зістарівся у війську. Уждян завжди думав, що ніколи не розлучиться з конем і шаблею й помре смертю одважного вояка. І от йому дали в руки папір, у якому була списана вся його солдатська путь. У тому папері його хвалили як справного і хороброго вояка, а під кінець рекомендували до служби цісарським урядовцям та шляхетним панам. Цю рекомендацію було вписано за прямим наказом старого полковника, прихильного до Балтазара. Окрім нього, папір підписали ротмістр та молоденький граф, поручник із Балтазарового ескадрону; з ним колись у таборі вояк поділився останнім шматком чорного хліба.

Скам’яніло дивився старий драгун на папір, який розлучав його з вірною Медушкою. Довго стояв він у стайні, прощаючись із своєю улюбленицею, що врятувала йому життя в кривавому бою під Ліссою[12]. І вперше з самого дитинства він тоді заплакав.

Смутний, похмурий подався Уждян до Находського замка, де служив у князя один із його полкових приятелів. У Балтазара на всьому білому світі не було душі рідної, той слуга з замка був йому найближчою людиною, і до нього він прийшов питати поради.

Приятель його пішов до управителя просити для драгуна якоїсь служби. Трохи згодом Балтазара покликали до канцелярії, і управитель сказав, що ясновельможний князь дає йому садибу в селі Ж., прозвану «Скелею». Старий вояк вельми здивувався і спершу завагався був — чи прийняти цю ласку; тільки коли йому спало на думку, що так, може, вдасться забрати до себе Медушку, та ще як йому пообіцяли на початку помогти і на деякий час звільнити від панщини, він погодився.

Балтазар зразу ж поспішив до Костельця, де ще стояли драгуни, і там почав просити та благати, щоб йому віддали його кобилу, пропонуючи за неї всі свої скромні заощадження. В полку його знали й любили, і йому пощастило домогтися свого. Медушка радісно заіржала, побачивши давнього хазяїна. В господарському дворі Находського замка йому за наказом управителя дали все найпотрібніше на перший час і приділили челядника — Ванєка. Так і став Балтазар Уждян господарем «Скелі».

Унизу, в селі, дуже здивувалися, побачивши другого дня, що на «Скелі» рівним стовпом здіймається до ясного неба дим із комина.

— Певне, якісь волоцюги заночували,— гомоніли люди.

Війт із двома селянами вирушив на «Скелю». Підійшовши до воріт, вони спинилися під липами, здивовані: у дворі стояв віз, запряжений одним конем, а якийсь незнайомий чоловік виводив із хліва другого. Із хати, нагинаючись у дверях, вийшов ще один чоловік — у високій кучмі на зачесаному назад волоссі, в старій солдатській куртці, широких селянських штанях і високих кавалерійських чоботях — і став біля порога, розглядаючись довкола.

— Господи!

— Та це ж Салакварда!

Селяни аж роти пороззявляли з подиву. Балтазар рушив їм назустріч.

— Здорові були, люди добрі,— мовив він, потискаючи їм руки.— Ну, раз уже прийшли до мене раніш, ніж я до вас зібрався, то прошу вас прийняти мене в сусіди.

— Он як! Ти, виходить, зостаєшся на «Скелі»? Але ж яким побитом?..

Балтазар у кількох словах розповів їм усе. Довго дивувалися селяни, довго хитали та крутили головами; аж нарешті війт сказав, зітхнувши:

— Ну що ж, хай бог щастить, але краще, ніж у війську, навряд чи житимеш. Не знаєш ти, яке то селянське життя. Якби ще це господарство не панщинне — річ інша, але так...

— Божа воля...

Сусіди пішли, а Балтазар із Ванєком поїхали до Находського замка — забрати решту майна, виділеного їм на хазяйство.

9. Життєпис Балтазара Уждяна

Довго точилася в корчмі розмова про нового господаря садиби Скалаків. Усі селяни сходилися на тому, що Балтазар, напевне, вміє тільки шаблею махати і що йому скоро набридне мозоляна хліборобська праця. Але вони помилялися.