Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— З Олешниці.

— Ага, з Олешниці! — прогув старий вояк, і спогади зразу обсіли його. Вже лагідніше додав він: — А чия ж ти?

— Бартоньова.

— А тут що робиш?

— Хліба прошу...

Ці прості слова глибоко зворушили Балтазара, розкривши перед ним гірку долю, що випала безневинній дитині; старий вояк згадав, як і він малим стояв попід дверима в людей, випрошуючи шматок хліба, бо його бідна мати не завжди могла досхочу нагодувати сина.

— Бартоньова... — протяг він і нахилив голову, ніби пригадуючи. Потім знову почав допитуватись: — А що, в тебе нема нікого? Сама ходиш?

Це питання боляче вразило дівчинку. Вона гірко скривилася.

— Мама на тім тижні померла, а татка до війська забрали.

І тоненькою ручкою витерла сльози.

— От собаки! — вилаявся Балтазар, обернувшись до Ванєка.

Той тільки мовчки кивнув головою, хоч перший подумав, що дівчинку треба нагодувати. Лиш тепер він помітив, що губи в неї сині, аж чорні. «Бідолашне, певно, в лісі чорниці збирало, аби голод утишити»,— подумав Ванєк і спитав:

— Хочеш їсти, еге?

Дівча, кивнувши головою, звело на нього великі, блискучі від сліз очі. Ванєк устав і пішов до хати.

— Іди сядь коло мене, ось тут,— мовив Балтазар.— Хочеш у нас зостатися?

Дівчинка подивилася йому в обличчя.

— Я ж із бабусею...

Балтазар наморщив лоба.

— А де твоя бабуся?

— А он там сидять, під липою,— показало ручкою дівча, зіскочивши з лавки.