Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

Камердинер, підбігши до вікна, зарепетував:

— Сюди! Рятуйте! Вбивають! Рятуйте! Гвалт! — І висадив шибку.

За вікном виднівся темний силует коня й білий плащ вершника. Вояк нахилився, і світло з хати освітило темне, засмагле обличчя, блискучі очі, довгі вуса.

Сторопілий Скалак, отямившись, рвонувся до вікна, щоб знову насісти на камердинера. Але, побачивши драгуна, спинився і вигукнув:

— Салакварда![9]

— Відчиняй, Мікулашу, не морозь мене тут! Зараз розберемося, що і як.

Камердинер понурив голову, з грудей його вирвалося зітхання. Він думав, що прийшов рятівник, а цей цісарський вояк, виявляється, приятель того хама!

— Ані руш мені! — погрозив йому Мікулаш, виходячи.

Камердинер бачив, як вершник у білому плащі повертає під деревом коня, як він заїздить у двір... Вікно тепер вільне, а що як... Камердинер озирнувся. Знову в нього втупились ці чорні сміливі очі! Їржик стояв біля дверей, а далі в кутку білів вид князя. І слуга почовгав до лави, на яку впав, увійшовши до хати, молодий Пікколоміні. Холод, страх, усі гострі враження цієї ночі зломили слабенького, пещеного панича.

Знадвору почувся дзенькіт острог і голоси, й до світлиці ввійшов Мікулаш із Балтазаром Уждяном. Драгун був високий, широкоплечий. Увіходячи, він мусив нагнутися, а в хаті, коли випростався, мало не торкався головою стелі. Відгорнувши комір плаща, вояк відкрив своє вже немолоде лице, засмагле, обвітрене, з великими вусами.

Молодий Скалак уже встиг коротко розповісти все драгунові. Обличчя вояка мало суворий вираз, він пронизав камердинера гнівним поглядом. Але, уздрівши молодого князя, драгун спинився й мимохіть виструнчився перед ним, мовби перед офіцером. Суворість і гнів де й поділися з його виду.

Мікулаш широко розкритими очима глянув на нього, немов питаючи його тим поглядом: «Невже справді?..»

Молодий селянин, побачивши шанобливість Уждяна, в першу мить перелякався. Він, кріпак, наважився зняти руку на князя, свого пана!

— Це ясновельможний князь Пікколоміні,— шанобливо мовив Балтазар, обернувшись до Скалака.— Поможіть йому, мерщій, він зомлів.

Мікулаш стояв, нахиливши голову, ніби в замішанні. Він постеріг осміх на лиці камердинера, що дивився на молодого селянина з дикою, мстивою радістю в маленьких сірих очицях.

— Чого стоїш, як баран, ти, ребелянте! — визвірився він на Мікулаша.— Чуєш, що тобі сказано?

Та Мікулаш спогорда підняв голову і вийшов, не сказавши й слова.

В коморі біля ліжка сидів на низенькій мальованій скрині старий Скалак і гладив рукою чоло дочки, котра вже опритомніла. Він укрив її всіма ковдрами, які лиш знайшлися в комірчині; Їра вгорнув тітусині ноги старенькою хусткою. З укривал виглядало бліде обличчя дівчини, облямоване розплетеним темним волоссям.

— А де Мікулаш? — ледь чутно спитала вона.

Мікулаш якраз увійшов до комірчини з понурим, стурбованим лицем і невесело обвів поглядом своїх рідних.