Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— Хвала богові, ясний пане, що я вас знайшов! Треба втікати, бо тут і голову можна згубити. Такий зарізяка... Тільки швидше, поки вони там панькаються в коморі з тією дівкою...— квапливо зашепотів камердинер.— Будьте такі ласкаві, потримайте світло.

Князь забрав із його рук скіпку, й слуга з великим поспіхом заходився сідлати коней та надягати на них ковані сріблом вуздечки. Від того удару, що його дістав од Мікулаша, він і досі був як п’яний. Але страх додав йому сили.

Нарешті коні були готові. Князь тремтів від холоду.

— Плащ, плащ! — прошепотів він.

— А, сто сот крот! — Слуга з тої досади, що не догадався прихопити плаща, вилаявся вголос, забувши про присутність пана, й повернувся, щоб іще раз прокрастися до світлиці. Але тут мукнула корова, і коли він прочинив двері, з комори хтось вийшов. Мов громом уражений, спинився панський слуга на порозі хліва. Дух йому перейняло, він не міг видушити з себе й слова. Втеча не вдалася...

— А, ось де ти, розбишако! — загримів Мікулаш Скалак, що знову скипів гнівом, уздрівши непроханого гостя. Кров ударила йому в лице, і він ревнув, зціпивши кулаки:

— Виходь!

6. Salva guardia

Упала зимова ніч. Ліси замовкли, все стихла, заніміло, тільки зорі блимали на небосхилі. Вузькою гірською дорогою попід лісистим узгір’ям їхав у напрямку села Ж. верхівець. Кінської ступи не чути було, пухкий сніг глушив її. Кінь був темної масті, вершник мав на собі широкий білий плащ, комір якого зовсім закривав йому вид. Перед сідлом стриміли з кобур руків’я двох довгих пістолів; на ремені, перекиненому через ліве плече, теліпався за спиною верхівця карабін. Іноді, розгойднувшись дужче, він стукався об луку сідла. До того ж ременя була пристебнута й ладівниця. При лівому боці висіла чималенька баклажка, ремінець якої перехрещувався з ременем карабіна. З-під плаща виглядав кінець довгого прямого палаша.

Невеликий гнідий коник ступав, похиливши голову, хоч і не швидко, але впевнено і рівно. Морозний вітер дошкуляв вершникові, та він не підганяв коня великими острогами, що їх мав на своїх кавалерійських чоботях, а навпаки, часто нахилявся до нього, гладив та поплескував його по шиї, а то й промовляв кілька слів. І розумне створіння, стригнувши вухами, наддавало ходи. Вершник тоді, пустивши повід із рук, знову ховав їх у рукава й до самого носа вгортався в комір плаща. Часом палаш брязкав об острогу або карабін стукався об сідло, й знову ставало тихо. Вершник не розглядався довкола: краєвиди його не цікавили, в природі він знав тільки бурю та тишу, спеку та холод. Того дня його в лютий мороз послали з наказом до Броумова. Сідаючи на коня й виїздячи надвечір із містечка К., він тихенько лаявся; та незабаром до нього вернулася байдужість. Він же вояк, а вояк повинен підкорятись. Наказ мав до ранку прибути на місце, тому й послали його, бо він знав дорогу. Він звик до дисципліни й вірив, що без неї й світ не стояв би. Не всім же командувати!

Отак часто міркував собі Балтазар Уждян, солдат драгунського полку королеви Марії-Терезії. Військова служба була йому до вподоби, він і народився в військовому таборі. Батько його, як мати казала, був гусарський вахмістр. У таборі було весело, вина досхочу, вряди-годи одноманітне похідне життя скрасять чорні очі якоїсь сільської дівчини, а як засурмить сурма — мерщій на коней і гайда «робити м’ясо»...

Часом у дорозі, от як сьогодні, Балтазар мугикав собі якусь там пісеньку, що їх немало навчився при табірних багаттях або по корчмах; але в такий мороз... Раптом вояк підвів голову: йому здалося, ніби обіч нього здіймаються якісь велетенські тіні. Він озирнувся довкола. Понад дорогою чорніли високі комини спалених хат, а в заметах виднілися рештки стін та обгорілі колоди.

Балтазар спинив коня. Інший королевин драгун і оком не моргнув би. «Що ж, на те війна...» — подумав би, та й по всьому. Але Уждян, подивившись на згарища й озирнувшись на покинуту оселю, не знизав байдуже плечима. Всіх людей, які жили тут колись, він знав. Вони мусили покидати свої розорені домівки й бозна-де поневірятися тепер світами.

Швидко проїхавши селом, драгун спинився під узвозом. Нагорі, поміж деревами, майнуло червоне тріпотливе світло, мигнуло, як болотний вогник, і щезло. У таку пору світло, та ще рухоме... О, а це що?.. Драгун, нахилившись уперед, уважно прислухався; йому вчувся якийсь гомін, котрий одразу ж стих. Він хотів був уже нокнути на коня й піднятися узвозом, але вогник з’явився знову, тільки більший і в іншому місці. Він уже не мигав, а плив угорі, мов кривава зоря; проплив за хатою, добре відомою Уждянові, що бував у цих краях, і над кручею спустився до землі. Драгун якусь хвилину дивився туди, прислухаючись, але не почув більш нічого. Тоді стис коліньми боки своєї гнідої кобилки — до острог йому не треба було вдаватися — і погнав її на пагорок. Виїхав на верх, був уже недалеко від хати, коли там знову мигнуло світло, а тоді почулися збуджені голоси.

— Ой старенька, щось тут не так; видно, якась мародерська банда бешкетує. Ану, наддай, старенька, наддай,— заговорив він до кобили й сіпнув за повід.

Вірне створіння, мовби зрозумівши, припустило ристю, і за мить драгун уже стукав у ворота. Ніхто не озвався. Він затарабанив іще раз, дужче.

— Еге, не чують або ж не мають часу! Ну, побачимо, чи не можна добути цієї фортеці приступом!

Вояк випростався в сідлі, кинув погляд на пістолі та карабін і, звернувши повз ворота, під’їхав під розложисті дерева біля чільної стіни хати. Нахилившись до вікна, драгун зазирнув у світлицю й умить зрозумів, що там діється. Він загупав своїм важким кулаком у раму маленького вікна, так що рублена стіна старої хати аж загула.

— Агов! Що там таке?

Розлючений Мікулаш Скалак саме вхопив панського слугу за барки, та, почувши несподіваний стукіт, опустив руки й здивовано глянув на вікно, звідки почувся голос.