Розділ «Частина шоста»

Хоча, може, вона й не була йому потрібна? Том мав повідомити про ворожий літак, а таке можна передавати й без коду. Як там Девід казав? En clair[62], здається. Люсі повернулася у спальню й уважно оглянула радіопередавач. Збоку, за головним корпусом, лежав мікрофон. Так... Якщо вона може говорити просто голосом — значить, може й слухати! Як же їй захотілося почути голос нормальної людини!

Жінка взяла мікрофон і почала крутити різні ручки. Раптом Боб загарчав.

Люсі простягла руки до собаки..

— Що таке, хлопчику?

Знов низьке гарчання. Рука відчула, як вуха стали сторчма. Стало неймовірно страшно — уся її впевненість, яку їй раніше надавали зброя, вправи з молотком і сокирою, щезла з гарчанням пса.

— Униз, — прошепотіла вона. — Тихенько.

Тримаючи собаку за нашийник, Люсі почала тихо спускатися з ним сходами. У темряві вона й забула, що сама ж і відрубала перила, тож ледь не впала. Вдалося втриматися, але в палець боляче вп'ялася дерев'яна скалка від стійки. У коридорі пес прислухався, потім гавкнув і потягнув її в кухню. Люсі стулила йому писок, і він замовк. Жінка, продовжуючи тримати собаку, ледь чутно увійшла на кухню. Суцільна темрява — з боку вікна ані промінця світла.

Раптом вікно ледь-ледь чутно скрипнуло. Потім ще раз. Це він — намагається пролізти в будинок. Собака агресивно загарчав, але жінка знову стисла йому писок, і він наче зрозумів, що зараз треба мовчати. Ніч була порівняно тиха — Люсі збагнула, що шторм вщухає. Здавалося, Генрі вирішив кинути свої спроби з вікном на кухні, і Люсі тихо перейшла у вітальню. Тут знову почулося скрипіння: цього разу чоловік вирішив діяти більш наполегливо — почулося декілька ударів долонею об віконницю. Рука Люсі відпустила нашийник собаки й узяла рушницю. Може, просто здалося, але квадрат вікна в суцільній темряві виділявся сірим. Як тільки вікно відчиниться, жінка стрілятиме.

Він вдарив ще раз, голосніше. Боб не втримався й голосно гавкнув. Знадвору почулися якісь звуки, а потім голос:

— Люсі?

Вона прикусила губу.

— Люсі? — знову його низький, м'який голос. Таким голосом він говорив до неї в ліжку. — Люсі, ти чуєш мене? Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. Будь ласка, поговори зі мною.

Жінка поборола в собі бажання натиснути на обидва гачки одночасно, аби тільки цей голос замовк разом з усіма спогадами, що він будив.

— Люсі, мила, — в його голосі наче чулися сльози. — Люсі, він напав на мене. Люсі, мені довелося його вбити... Люсі, я вбив його за свою країну, ти не можеш мене ненавидіти за це.

Що за маячня? Вона не розуміла його. Здавалося, він втратив розум. Може, він і був божевільним, просто два дні йому вдавалося це приховувати? Він точно набагато менш божевільний, ніж більшість людей! Але ж він уже вбивав і раніше... Хіба що, може, він... Просто жертва обставин... От дідько! Вона вже починає його жаліти, а йому тільки цього й треба! Е, ні!

У голові спалахнула ідея.

— Люсі, будь ласка, поговори зі мною...

Вона навшпиньки пройшла на кухню. Боб залишився у вітальні — якщо Генрі почне діяти, він попередить. У Томовому ящику з інструментами знайшлися обценьки, якими вона обережно навпомацки витягла три цвяхи з віконниці. Було нелегко: вони міцно трималися. Закінчивши, Люсі повернулася у вітальню.

— ...просто не заважай мені, і я не завдам тобі шкоди...

У кухні Люсі обережно відчинила вікно й повернулася у вітальню за собакою.