Розділ «Частина шоста»

— Усе, крім погоди.

— Ну, хай щастить.

— Дякую.

Блоггс поклав слухавку й повернувся до пілота, який вже поринув у «Війну і мир».

— Той покидьок точно на острові, — повідомив він.

— Пречудово, — відповів пілот.

35

Генрі закрив дверцята джипа й повільно попрямував до будинку. Він знов одягнув той Девідів жакет для їзди верхи. Штани повністю були вкриті багнюкою, а мокре волосся прилипло до обличчя. Він помітно шкутильгав на праву ногу.

Люсі відступила від вікна й кинулася на перший поверх. Рушниця лежала в коридорі — там, де вона її залишила, коли увійшла. Жінка схопила її до рук — здавалося, зброя стала в декілька разів важчою. Це вперше в житті Люсі збиралася стріляти, і насправді вона не мала жодного уявлення, як переконатися, що рушниця до цього готова. Може, якби був час, жінка б розібралася, але часу вже не було.

Один глибокий подих — і Люсі штовхнула двері.

— Стояти! — голос звучав вище, ніж вона хотіла. У ньому вже чулася істерика.

Фабер тепло усміхнувся і продовжував іти.

Люсі наставила на нього рушницю, тримаючи дуло лівою рукою, а приклад правою біля стегна. Палець лежав на спусковому гачку.

— Я тебе вб'ю! — крикнула вона.

— Люсі, не роби дурниць, — м'яко мовив Фабер. — Хіба ти зможеш зробити мені боляче? Після усього того, що ми робили разом? Хіба ми не кохаємо одне одного? Хоча б трошечки?

Це неможливо було заперечувати. Вона була переконана, що не може закохатися в нього, але щось між ними все ж таки було. Ні, не кохання, але щось схоже.

— Сьогодні вдень ти ж уже знала правду, — продовжив він. До нього залишилося усього тридцять ярдів. — Але тобі це не заважало, правда ж?

І це правда. На мить із пам'яті, наче фотокартка, сплило: вона сидить верхи на ньому й притискає його руки до своїх грудей... Так, тепер зрозуміло, чого він домагається.

— Люсі, ми щось придумаємо, ми зможемо знайти вихід...

Палець натиснув на гачок.