Розділ «Частина п'ята»

— Дякую.

— Складно повірити, що ви застарий для армії.

Фабер глянув на Девіда.

— Друже, до чого ви хилите?

— Ось і приїхали, — оголосив той замість відповіді.

Фабер глянув у вікно та побачив майже такий самий будиночок, з якого він зранку вийшов: кам'яні стіни, сланцевий дах, маленькі вікна. Цей дім стояв на єдиному узвишші, яке трохи нагадувало пагорб. Будинок був низенький та на вигляд дуже міцний. Дорогою на пагорб джип оминув кілька сосен і ялинок. Цікаво, чому дім не побудували під прихистком дерев? На горі біля однієї зі стін ріс кущ глоду, вкритий брудними квіточками. Девід зупинив машину й почав витягати візок та перелізати в нього із сидіння машини під пильним поглядом Фабера. Очевидно, від будь-якої допомоги він би відмовився, тому агент не став навіть і пропонувати.

До будинку вели прості двері з дощок без замка. Чорно-біла колі з довгою мордою зустріла їх у коридорі — собака приязно махав хвостом і не гавкав. Цей котедж явно було побудовано за тим самим планом, що й будинок Люсі — інакшою була лише атмосфера. Тут було не так затишно, не вистачало меблів та жіночої руки. Девід упевнено покотив візок у кухню, де йому назустріч підвівся старий вівчар, який саме грів руки біля старомодної плити.

— Генрі, знайомтесь, це Том Мак-Авіті.

— Радий знайомству, — офіційним тоном промовив старий.

Фабер потис його долоню. Том був низеньким міцним чоловіком із дуже засмаглим обличчям. Він палив велику бріарову люльку з кришечкою, носив крамного капелюха та мав дуже великий ніс. На потиск руки старий відповів міцно, а його шкіра на дотик була більше схожа на наждачний папір. Через сильний шотландський акцент Фаберу було важко розуміти його.

— Сподіваюсь, я вам не надто заважатиму сьогодні. Девід запросив мене на прогулянку.

— Та не думаю, що нам вдасться багато зробити, еге ж, Томе? — відповів Девід і підкотився до столу. — Просто поїдемо глянемо, як там справи.

— Ага. Давайте тільки чаю вип'ємо й відразу поїдемо.

Том дістав три великі кухлі, розлив у них міцного чаю та додав трошки віскі. Запанувала тиша. У Фабера склалося враження, що Том і Девід проводили багато часу отак у тиші за курінням біля вогню. Коли всі допили чай, старий поставив кухлі в невеличку раковину і першим вийшов надвір. Цього разу Фабер сів позаду, а Девід кермував повільніше. Собаку вівчаря у джип не запросили, і він легко біг біля машини. Девід дійсно добре знав місцевість, бо впевнено проїжджав болотисті місця. На овець було шкода дивитися: шерсть у них змокла вщент, вони групками тулилися під рідкими кущами, щоб знайти бодай якийсь прихисток від вітру. Щипати травичку в них не було жодних сил. Перелякані ягнята ховалися під своїми матерями. Раптом собака завмер, уважно прислухався, а потім кудись чкурнув.

— Боб щось почув, — прокоментував Том.

Девід із чверть милі проїхав за псом. Коли вони спинилися, Фабер почув рокіт морських хвиль — мабуть, північний край острова був уже поруч. Собака стояв біля невеличкого рівчака та дивився вниз. Підійшовши ближче, чоловіки почули, що саме привело сюди пса — жалібні крики вівці. На дні рівчака, у двадцяти футах[46] під ними, на боці лежала овечка, спираючись на слизьку землю. Одна її нога стирчала під неприродним кутом. Том обережно спустився та оглянув тварину.

— На вечерю баранина, — оголосив старий.

Девід узяв із машини рушницю й передав вівчареві — за мить той позбавив тварину зайвих страждань.

— Мотузку кидати?

— Ага. Ну, або, може, Генрі захоче спуститися та допомогти?