Розділ «Частина п'ята»

Ґодліман вирішив не вітатися.

— Сідайте, професоре, — запросив його Черчилль.

Виявилося, що в реальному житті прем'єр-міністр не такий уже й кремезний чоловік, хоча й сидить так, що здається опасистим: низько зігнуті плечі, лікті спираються на підлокітники крісла, опущене підборіддя, широко розставлені ноги. Замість свого звичного костюма-комбінезона[47] Черчилль був одягнений у звичайний короткий чорний піджак і сірі смугасті штани. З-під піджака визирала білосніжна сорочка та синя краватка. Його дещо товстий живіт контрастував із витонченими руками та довгими пальцями, якими прем'єр-міністр тримав ручку. У руці прем'єра диміла незмінна сигара, а в склянці, яка стояла поруч, точно було віскі. Ну або щось таке. На столі перед Черчиллем лежав друкований звіт, на берегах якого він робив помітки, зрідка щось буркочучи собі під ніс.

Ніякого захвату від зустрічі з видатною людиною Ґодліман не відчував. У мирні часи політик із Черчилля вийшов нікудишній, але як головнокомандувач він не мав рівних, що, звісно ж, не могло не викликати повагу. (Кількома роками пізніше Черчилль скромно відмовився від ролі «британського лева», яку йому приписували. Виправдовував він це тим, що йому просто пощастило стати людиною, якій довірили «ревіти». І Ґодліман не міг із цим не погодитися.)

На мить Черчилль звів погляд і коротко мовив:

— То що, виходить, цей чортів шпигун з Абверу викрив усі наші таємниці?

— Виходить, що так.

— І що ж, він утік?

— Ми йшли за ним слідом аж до самого Абердина. Ми майже цілком переконані, що дві ночі тому він вийшов звідти на вкраденому човні — є версія, що в Північному морі його зустрічають. Однак йому навряд чи вдалося відійти далеко від порту, бо розпочався шторм. Є невелика вірогідність, що він сів на субмарину до початку шторму, але вона мізерна. Скоріш за все, він просто потонув. Більш точно сказати поки що не можемо.

— І я теж не можу... — прем'єр-міністр, вочевидь, сердився, хоча й не на Ґодлімана.

Черчилль встав і підійшов до годинника, що висів на стіні. Головнокомандувач, наче зачарований, уважно оглянув напис «Вікторія К1, Міністерство реквізиції[48], 1889 рік». А потім, здається, зовсім забув про присутність Ґодлімана й почав міряти кімнату кроками, щось бурмочучи собі під ніс. Професор розбирав окремі слова — і ті дедалі більше вражали його. Дивне видовище: кремезний, дещо сутулий чолов'яга раптом поринає кудись у власні думки настільки, що забуває про присутність іншої людини. Можна було подумати, що він грає якусь роль у голлівудському фільмі. Раптом видовище урвалося так само несподівано, як і почалося. Якщо Черчилль і усвідомив, що поводиться дещо ексцентрично, то не звернув на це уваги. Зрештою, він знову сів за стіл і простягнув Ґодліману аркуш паперу:

— Це дані з генерального штабу німців за минулий тиждень.

Ґодліман прочитав:

Східний фронт: 122 піхотні дивізії,

25 танкових дивізій,

17 моторизованих дивізій.

Італія та Балкани: 37 піхотних дивізій,

9 танкових дивізій,

4 моторизовані дивізії.

Західний фронт: 64 піхотні дивізії,