Розділ «Частина п'ята»

Почулися якісь дитячі протести, але одного загрозливого погляду було достатньо, щоб Джо зник нагорі. Люсі дістала з корзинки для шиття великі ножиці й зрізала з Генрі одяг: куртку, комбінезон і сорочку. На руці під рукавом був ніж у спеціальному тримачі: мабуть, якесь спеціальне рибальське приладдя. Як тільки вона спробувала його забрати, Генрі відштовхнув її руку. Вона лише знизила плечима й взялася за черевики. Лівий зняти було легко, як і шкарпетку. Проте варто Люсі було торкнутися правого, Генрі заволав від болю.

— Тихше-тихше, я зараз зніму чобіт. Потерпи трошки.

На його обличчі з'явилася якась дивна посмішка, і він ледь помітно кивнув. Люсі обережно розрізала шнурки та міцно схопила чобіт у руки. Цього разу Фабер витримав без жодного звуку — на нозі лишилася лише шкарпетка, і жінка легко розрізала її ножицями.

— На ньому ж немає штанів! — зазирнув у кімнату Джо.

— Він змок, тому й без штанів, — пояснила Люсі, цілуючи малого на ніч. — Сонечко, лягай сам, я зайду трохи пізніше, домовилися?

— Ну тоді цілуй ведмедика.

— Добраніч, ведмедику, — слухняно поцілувала Люсі іграшку.

Джо знову зник, і жінка повернулася до Генрі. Той спостерігав за нею з посмішкою.

— А Генрі буде поцілунок?

Вона нахилилася й поцілувала його побите обличчя. А потім обережно зрізала з нього білизну. У кімнаті тепло від каміну — голий він зігріється швидше. Тим часом Люсі пішла на кухню, щоб набрати теплої води й узяти антисептик. З усім цим, а ще з мотком вати вона повернулася у вітальню.

— Ти вже вдруге падаєш на мій поріг напівмертвий, — мовила вона, починаючи обробляти рани.

— Звичайний сигнал, — мовив той.

— Що?

— У Кале чекають на примарну армію.

— Генрі, що ти мелеш?

— Щоп'ятниці і щопонеділка.

Стало зрозуміло, що він марить.

— Тихо-тихо, не треба говорити, — вона підняла його голову й почала витирати кров з гулі, що надулася на потилиці.

Раптом Фабер сів і зі злістю подивився на неї:

— Який сьогодні день? Який день тижня?