Розділ «Частина четверта»

Сил думати про це вже не залишилося. Фабер на якийсь час опинився у безпеці — і це було найголовніше. Він був у сухому, теплому та м'якому ліжку. Він був живий. Звичка перевіряти довкілля так глибоко увійшла в підсвідомість, що позбавити його цього могла лише смерть. Тож агент оглянув кімнату: димохід, двері, вікно, рожеві стіни — мабуть, сподівалися, що буде дівчинка, на підлозі іграшковий поїзд і купа книжок. Безпечне та по-домашньому затишне місце. Вовка прихистили у вівчарні. Пораненого вовка.

Фабер заплющив очі. Незважаючи на страшенну втому, йому довелося майже вмовляти своє тіло розслабитися, м'яз за м'язом. Нарешті голова позбулася зайвих думок і до чоловіка прийшло забуття.

Люсі покуштувала вівсяну кашу й додала ще дрібку солі. Вони звикли готувати її за шотландським рецептом Тома — без цукру. Тепер, навіть коли цукор перестане бути дефіцитом, вона вже не їстиме солодкої. Навіть дивно, як швидко звикаєш до чогось, коли треба: до чорного хліба, маргарину та солоної вівсянки.

Жінка розлила кашу по тарілках, і всі сіли снідати. Джо додав у кашу молоко, щоб остудити. Девід тепер багато їв, але зовсім не гладшав — дякувати звичці працювати на вулиці. Люсі кинула погляд на руки свого чоловіка: грубі, з постійною засмагою. Відразу видно, що працює фізично. Згадалися руки їхнього гостя: довгі пальці й біла шкіра, вкрита синцями та подряпинами. Він точно був не здатен до морської справи.

— Здається, шторм і не збирається вщухати. Мабуть, сьогодні ти без роботи, — зауважила Люсі.

— Вівцям однаково потрібен догляд, за будь-якої погоди, — пробурмотів Девід.

— Куди поїдеш?

— На Томів кінець. Візьму джип.

— А можна з тобою? — спитав Джо.

— Не сьогодні, — відповіла Люсі. — Там занадто холодно і дощить.

— Мені не подобається той дядечко, — зізнався хлопчина.

— Не кажи дурниць, — посміхнулася Люсі. — Він не заподіє нам нічого поганого. Він і сам ледве ворушиться.

— А хто він?

— Я не знаю, як його звати. Він ледве не потонув разом із кораблем. Треба доглянути його, поки він не одужає настільки, щоб повернутися на берег. Він хороший чоловік.

— Він мій дядько?

— Ні, Джо, він чужий. Давай-давай, їж.

Хлопчик засмутився. Він один раз зустрічав дядечка, і в його уяві ним був кожен чоловік, який давав цукерки (це Джо найбільше подобалося) та гроші (хоча малий не розумів, що з ними робити потім).

Девід закінчив снідати і взяв макінтош — плащ-палатку з діркою для голови й рукавами. Вона вдало захищала його разом з візком від дощу. На голову чоловік одягнув зюйдвестку та надійно зав'язав її під підборіддям. Перед виходом Девід поцілував на прощання Джо й махнув Люсі.

За хвилину чи дві заревів двигун джипа, й у вікно жінка побачила, як її чоловік зникає в дощі. Задні колеса заносило на грязюці — хоч би їхав обережніше.

— Собака, — мовив Джо. На скатертині красувалася картина з каші й молока.