Розділ «Частина четверта»

— Мабуть, так і є.

Проте Люсі помітила, що одяг на ньому був робочий, а не моряцький. Чоловік був високий, бо килимок перед каміном у них шість футів завдовжки, а дивний гість на нього не поміщається. Широкі плечі, сильна шия. Мужнє обличчя з тонкими рисами, високий лоб, довге підборіддя. Був би красивий, якби не біла, як сніг, шкіра.

Незнайомець поворушився й розплющив очі. Спершу він перелякався, наче хлопчик, що прокинувся в незнайомому місці, але швидко отямився та роззирнувся навколо, кинувши оком на Люсі, Девіда, вікно, двері й камін.

— Йому треба перевдягтися. Девіде, принеси піжаму та халат.

Девід викотився з кімнати, а жінка встала на коліна й схилилася перед гостем, знімаючи з нього черевики та шкарпетки. У його очах промайнув подив. Люсі простягла руки до його куртки, але він охопив груди руками.

— Ви помрете від запалення легень, якщо не дозволите мені зняти це з вас, — чемно мовила вона. — Дозвольте, я заберу одяг.

— Думаю, ми недостатньо знайомі для такого. Я навіть вашого імені не знаю, — сказав Фабер.

Голос звучав так упевнено та офіційно й настільки суперечив жахливому вигляду, який мав чоловік, що Люсі розсміялася.

— Ви що, соромитеся?

— У чоловікові має бути якась загадка, — широко усміхнувся Фабер, але тієї самої миті скривився від болю.

Повернувся Девід із чистим одягом.

— Ви наче вже потоваришували, — зауважив він.

— Тобі доведеться його роздягти. Мені він не дозволяє.

З обличчя Девіда його реакцію зрозуміти було неможливо.

— Якщо з мого боку це не виглядатиме неввічливо, я б і сам чудово упорався.

— Давайте, — Девід кинув одяг на стілець та виїхав з кімнати.

— Піду знову чаю зроблю, — Люсі вийшла за чоловіком, зачиняючи за собою двері.

Девід уже наливав у чайник воду, тримаючи в роті цигарку. Люсі зібрала розбитий посуд в коридорі й прийшла йому допомагати.

— Ще п'ять хвилин тому я навіть би й не сказав, що він взагалі живий, — і дивись-но, сам одягається.

Люсі насипала чайне листя в заварник.