Розділ «Частина четверта»

Життя раптом стало вкрай цікаве: за одну ніч стався шторм, потонув корабель і з'явився дивний чоловік. І все це після трьох нудних років. Аби тільки він швидше прокинувся, щоб можна було його розпитати. Час уже готувати обід для чоловіків. У Люсі була овеча грудинка — можна приготувати тушковане м'ясо. Із цими думками жінка вилізла з води та витерлася. Джо залишився гратися зі стареньким гумовим котом. На стіні висіло дзеркало, й Люсі глянула на розтягнення шкіри, що залишилися після вагітності: вони ставали дедалі менш помітними, але повністю вже ніколи не зникнуть. Хоча засмага могла б трохи покращити їхній вигляд. А може, й не трохи! Хоча її живіт все одно нікого не цікавить... Нікого, крім неї.

— А можна я ще пограюся? Хвилиночку? — попросив Джо. Ось ця його «хвилиночка» могла розтягнутися й на півдня.

— Грайся, поки я одягаюся, — Люсі повісила рушник на гачок і повернулася до дверей.

Там стояв незнайомець. Вони зустрілися поглядами. Дивно, але Люсі не злякалася. У його погляді не було нічого, що могло б налякати її: ні похоті, ні насмішки, ні бажання. Гість не дивився на її груди чи ноги — він дивився просто в очі. А Люсі відповідала на його погляд — дещо шоковано, але не збентежено. На мить у голові Фабера промайнула думка: чому вона не заверещить, не прикриється руками й не лясне дверима в нього перед обличчям?

Зрештою у його погляді таки щось промайнуло (хоча, може, Люсі це здалося): захоплення, іскра веселощів, а потім — сум. І все — атмосфера змінилася, Фабер відвернувся, зачинив двері та пішов у свою кімнату. За мить Люсі почула, як під ним скрипнуло ліжко.

На неї чомусь навалилося страшенне почуття провини.

20

Персіваль Ґодліман зробив усе, що тільки міг.

У кожного поліцейського Британії була копія фотографії Фабера, і майже половина з них увесь час займалася винятково пошуками шпигуна. У містах перевіряли готелі і будинки відпочинку, вокзали й автостанції, кафе й торговельні центри, мости і навіть зруйновані будівлі, де ночували безхатченки. У селах обшукували сараї, покинуті будинки, зруйновані замки, ліси та поля. Опитували чи не кожного касира, заправника, працівника порома та податкового інспектора. Усі пасажирські порти й аеропорти перевіряли. На всіх паспортних контролях обов'язково висіла фотографія Фабера.

Поліцейські думали, що шукають убивцю. Звичайні полісмени знали, що він ножем убив двох людей у Лондоні. Трохи старші за званням довідалися, що одну з жертв зґвалтовано, мотиви нападу невідомі, а також вони знали про третє вбивство — напад на солдата в поїзді Юстон — Ліверпуль. І тільки головні констеблі та декілька офіцерів Скотленд-Ярду знали, що солдат тимчасово працював на МІ-5 і всіма справами наразі займаються розвідники.

У газетах теж усе виглядало так, наче це звичайний пошук убивці. У той же день, коли Ґодліман повідомив подробиці пресі, англійські вечірні газети надрукували матеріал. На жаль, ранкові видання Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу не встигли, і там новини з'явилися тільки наступного дня. Жертву в Стоквеллі описали як начебто робітника з Лондона та вказали несправжнє ім'я. Ґодліман повідомив журналістам, що цей злочин стосується вбивства Уни Ґарден, скоєного в 1940 році, але в чому полягає той зв'язок він так і не пояснив. Журналісти також повідомили, що злочинець озброєний стилетом.

Дві ліверпульські газети швидко дізналися про вбивство в поїзді й почали цікавитися, чи не стосується воно лондонського вбивці, — обидві надіслали запит до місцевої поліції, отримали дзвінок від головного констебля і не надрукували жодної статті.

За підозрою в цих злочинах заарештували сто п'ятдесят сім високих чоловіків із темним волоссям. Усі з них, крім двадцяти дев'яти, змогли довести, що не скоювали вбивства. З рештою двадцятьма дев'ятьма говорили представники з МІ-5. Двадцять сім із них завдяки батькам, рідним і сусідам змогли довести, що народилися в Британії та в двадцятих роках жили тут — Фабер тоді був у Німеччині. Двох інших привезли у Лондон на допит до Ґодлімана. Обидва були неодружені, самотні, не мали живих родичів та часто переїжджали.

Перший чоловік був добре одягнений та упевнений у собі. Він безуспішно намагався переконати всіх, що живе в постійній мандрівці та час від часу наймається на якусь сезонну роботу. Ґодліман пояснив йому, що вони шукають німецького шпигуна і що МІ-5, на відміну від поліції, легко зможе посадити будь-кого у в'язницю до закінчення війни без зайвих питань. Окремо Ґодліман підкреслив, що не займається пошуком звичайних злочинців і що будь-яка інформація, яку він надасть військовому міністерстві, залишиться конфіденційною і не буде передана іншим органам. Почувши це, чоловік негайно зізнався, що він аферист, і дав адреси дев'ятнадцяти літніх жінок, у яких він за останні три тижні виманив коштовності. Ґодліман зі спокійною душею передав його поліції — навіщо тримати слово, дане професійному брехунові?

Останній підозрюваний теж швидко розколовся. Справа була в тому, що він зовсім не самотній — у нього є дружина в Брайтоні. А ще в Соліхаллі, Бірмінгемі, Кочестері, Ньюбері та Ексетері. Усі п'ять жінок того ж дня надали сертифікати про одруження. Цього теж відправили до в'язниці, і згодом на нього чекав суд.

Увесь цей час Ґодліман ночував у себе в кабінеті. Пошук тривав.

Бристоль, залізнична станція Темпл Мідс.

— Доброго ранку, міс. Чи не могли б ви проглянути ці знімки, будь ласка?

— Дівчата! Тут бобі[43] — він хоче показати нам свої фотографії!

— Нумо, міс, я ж серйозно. Просто скажіть: бачили ви його чи ні?