Розділ «Частина четверта»

— А що тут такого? Ну соромиться людина.

— Вочевидь, перспектива бути роздягненим тобою швидко його вилікувала.

— Невже хтось дійсно може настільки соромитися?

— Якщо в тебе самої сором у дефіциті, то це ще не означає, що в інших людей так само.

У руках Люсі дзенькнули чашки.

— Зазвичай ти такий сіпака лише після сніданку. Може, я поки що піду постою в черзі за соромом?

— Ну, сарказм точно не твій коник, — Девід загасив недопалок у раковині.

Люсі вилила окріп у заварник.

— Може, хоч сьогодні не будемо сваритися? Вряди-годи є більш цікаві справи, — жінка взяла тацю та пішла у вітальню.

Чоловік якраз закінчував застібувати гудзики піжами. Люсі опустила тацю на стіл і почала наливати чай. За цей час Фабер уже встиг закутатися в халат.

— Дуже вам дякую, — сказав він, кидаючи на неї щирий погляд.

Дивно. Такий чоловік не мав би бути сором'язливим. Він був трохи старшим, може, десь під сорок; мабуть, у цьому причина. Щомиті він ставав дедалі менше схожим на того, хто щойно ледь не помер.

— Сідайте ближче до вогню, — Люсі простягла йому чашку.

— Блюдце не братиму, вибачте. Пальці не слухаються, — він обережно взяв у неї чашку, тримаючи її обома руками, та підніс до рота.

Увійшов Девід і запропонував цигарку. Гість відмовився.

— А де я? — спитав він, допиваючи чай.

— Штормовий острів, — відповів Девід.

— О, а я думав, мене викинуло назад на велику землю, — Фабер наче був радий цьому.

Девід простяг руки до вогню.

— Вас, мабуть, винесло в затоку. Туди часто щось виносить. Саме так там і з'явився пляж.