Розділ «Частина четверта»

У кімнату ввійшов Джо із заспаними очима. За собою він тягнув однолапого ведмедя-панду, який приблизно був такого ж розміру, як і сам хлопчик. Побачивши незнайомця, малий кинувся до матері та сховав обличчя.

— Вибачте, я налякав вашу донечку, — усміхнувся агент.

— Це хлопчик. Мабуть, мені таки треба його підстригти, — Люсі взяла Джо на коліна.

— О, пробачте мені, — Фабер заплющив очі, злегка похитуючись.

Люсі рішуче підвелася.

— Девіде, треба організувати бідоласі ліжко.

— Хвилиночку, — він підкотився ближче до незнайомця. — Скажіть, може, ще хтось вижив із вашого судна?

Шпигун розплющив очі.

— Ні-ні, я був один, — пробурмотів він.

— Девіде, — почала Люсі.

— Останнє запитання: ви сповістили берегову охорону про свій маршрут?

— Та яке це має значення? — втрутилася Люсі.

— Має. Якщо сповістив, то зараз, ризикуючи власними життями, його шукає ціла купа людей. А ми можемо повідомити, що він у безпеці.

— Я... Ні, я не сповістив...

— Годі, — Люсі присіла перед чоловіком. — Ви зможете піднятися нагору?

Фабер кивнув і повільно звівся на ноги. Жінка закинула його руку собі на плечі й почала виводити його з кімнати.

— Покладу його поки до Джо.

Вони повільно піднімалися сходами, спиняючись після кожного кроку. Люсі завела гостя в маленьку спальню. Обличчя Фабера знову зблідло після того, як він трохи зігрівся біля вогню. У ліжко він впав, наче непритомний. Люсі накрила його ковдрами, підіткнула все й тихенько вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Фабера охопило цілковите полегшення. Останні декілька хвилин вимагали від нього якогось нелюдського самоконтролю — він почувався переможеним і хворим.

Коли перед ним відчинили двері, він на якусь мить розслабився, дозволив собі відключитися. А потім та красива жінка почала його роздягати — і він раптом згадав, щодо його грудей примотана плівка. Небезпека на якийсь час знову надала йому сил — він страшенно перелякався, що вони викличуть швидку. Проте про це ніхто навіть не подумав — значить, острів надто маленький, і лікарні тут немає. Дякувати Богу, його не винесло назад на велику землю, бо про затоплення човна точно б повідомили куди треба, і цього було б неможливо приховати. Зараз же, судячи з питань Девіда, ніхто не збирається нікого інформувати.