Розділ «Частина четверта»

Девід проковтнув залишки бренді й мовив:

— Вибачте, я вже піду спати. Щось спина знову стріляє.

— О, пробачте, я вас затримав, — підвівся Фабер.

— Та ні, ви ж спали увесь день. Звісно, вам не хочеться знову лягати. Крім того, Люсі, мабуть, цікаво з вами потеревенити. Я б і сам залишився, якби не спина. Вона ж мала б ділити навантаження з ногами, але тепер ні.

— Може, випий дві пігулки сьогодні, — Люсі взяла з полички баночку й дістала для нього таблетки. Девід ковтнув їх, наче цукерки.

— Тоді на добраніч, — чоловік виїхав з кімнати.

— На добраніч, Девіде.

— На добраніч, містере Роуз.

За мить Фабер почув, як Девід підтягується сходами. Цікаво, як саме він рухається?

Люсі почала говорити — наче для того, щоб гість не чув шуму зі сходів.

— Містере Бейкере, звідки ви?

— Будь ласка, називайте мене Генрі. Я з Лондона.

— Я вже давно не була у Лондоні. Від старого міста, мабуть, нічого не залишилося.

— Місто змінилося, звичайно ж, але не так сильно, як вам здається. Коли ви були там востаннє?

— У сороковому, — Люсі долила собі бренді. — З тих пір, як ми сюди переїхали, я тільки один раз виїжджала з острова. Коли народжувала дитину. Але зараз однаково важкувато подорожувати, еге ж?

— А чому ви сюди переїхали?

— Ну, — Люсі сьорбнула зі склянки та втопила погляд у вогонь.

— Мабуть, мені не варто питати...

— Нічого. У день нашого весілля сталася аварія. Девід втратив ноги. Він мав стати військовим пілотом, але... Ми тоді захотіли втекти кудись. Можливо, це було неправильним рішення, але тоді здавалося, що це єдиний вихід.

— Ну, це пояснює його бажання сховатися у мушлю.