Розділ «Частина четверта»

Його речі теж були з ним: бляшанка з плівкою, примотана до грудей, стилет, що ховався в лівому рукаві, гроші й документи — тепер вони лежали в кишені чужої піжами. Зрештою Голка стягнув із себе ковдру й сів, звісивши ноги додолу. На якусь мить у голові запаморочилось, але за хвилину Фабер устав, узяв халат і пішов у ванну. Головне, не думати про себе як про інваліда.

Коли він повернувся, на ліжку лежав його випрасуваний одяг: білизна, комбінезон і сорочка. Тут він раптом згадав, як вранці бачив голу жінку. Дивна вийшла ситуація — складно навіть якось її інтерпретувати. Вродлива жінка.

Одягався Фабер дуже повільно. Хотілося поголитися, але для цього потрібно було запитати в господаря, перш ніж позичати бритву: деякі чоловіки ставилися до леза так само ревниво, як до жінки. На столику лежав пластмасовий дитячий гребінець — ним агент вирішив скористатися без дозволу.

Відображення у дзеркалі викликало мало приводів для гордощів: звісно, деякі жінки могли б назвати його привабливим, але точно не всі. У Фабера було більше коханок, ніжу більшості середньостатистичних чоловіків, але це скоріше через його апетит, ніж через якусь особливу привабливість. Достатньо просто мати гідний вигляд — не обов'язково бути красенем.

Закінчивши роздивлятися себе у дзеркалі, шпигун обережно спустився у вітальню. Сходи швидко його виснажили, і агенту довелося хапатися за перила на кожному кроці, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Біля дверей у вітальню Фабер зупинився. Звідти не чулося ні звуку. Шпигун попрямував у кухню й постукав у двері. Подружжя саме закінчувало вечеряти.

Жінка підвелася йому назустріч:

— О, ви вже встали! Може, вам би краще було ще полежати?

Фабер дозволив посадовити себе на стілець.

— Дякую, але краще не заохочуйте мене вдавати з себе хворого.

— Думаю, ви не зовсім усвідомлюєте, що вам довелося пережити, — зауважила Люсі. — Хочете поїсти?

— Якщо це вас не обтяжить...

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць. Тут ще лишився гарячий суп для вас.

— Це так мило з вашого боку, а я навіть імен ваших не знаю.

— Девід та Люсі Роуз, — жінка вже налила миску супу й поставила перед ним. — Девіде, будь ласка, поріж ще хліба.

— Мене звати Генрі Бейкер, — відрекомендувався Фабер чомусь цим ім'ям, хоча й не мав відповідних документів. Треба було назватися Джеймсом Бейкером (ім'я Фабера, звичайно ж, не варто було використовувати), але чомусь агенту захотілося, щоб ця жінка називала його Генрі — англійський варіант його справжнього імені Генріх. Та нічого — завжди можна сказати, що насправді його звати Джеймс, але всі називають його Генрі.

З першою ложкою супу в нього прокинувся страшенний апетит, і Фабер швидко знищив усю порцію та хліб. Люсі засміялася. Жінка широко відкривала рота, показуючи чудові білі зуби, а її очі радісно звужувалися. Гарний сміх.

— Насипати вам ще?

— Не відмовлюся.

— Схоже, вам уже набагато краще. Та ваша блідість зникає.

Фабер дійсно почувався набагато краще. Другу порцію він їв повільніше, але скоріше з ввічливості, ніж через тамування голоду.